Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації 1991р.” з точки зору індивіда та малих релігійних груп

Обраний Україною курс на входження в європейське співтовариство потребує приведення вітчизняного законодавства з усіма його пострадянськими казусами у відповідність з нормами європейського права. Попри те, що Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” вважається одним з найдемократичніших у світі, спробуємо критично проаналізувати його з точки зору релігійної (не обов’язково віруючої) людини та невеликих релігійних об’єднань.

Перше, що кидається увічі по прочитанню закону та ознайомленню з механізмами його імплементації — надзвичайна бюрократизованість – закон явно спрямовано не на віруючого індивідада, а на юридично оформлені (через складну і нудну процедуру) організаціїї. У питанні формулювань автори виявилися надзвичайно абстрактними  — конкретного не сказано  майже нічого, а для зменшення клопот  з релігійними утвореннями, держслужбовцями все, що стосується релігійності, зводиться до індукції церковних громад до рівня звичайних юридичних організацій, ігноруючи при цьому незареєстровані організації та індивіда, релігійну особу як таку – найменшого і основного (з точки зору ліберальних, демократичних цінностей) носія релігійності.
З незрозумілих причин Закон обмежує форми, в яких можуть існувати релігійні організації – якщо великим церквам з розгалуженою організацією і зручно будувати свої стосунки за принципом держава-юридична особа (хоча зводячи церкву до такого статусу в своїх очах, держава принижує саму себе, відмовляючись бачити в церкві провідника духовності, організацію, яка робить людей  і світ кращими), то це може не бути зручно дрібним за кількістю прихожан організаціям; європейські моделі державно-церковних відносин часто відмовляються від побудови таких складних стосунків.

Закон також обмежує мінімальну кількість засновників організації до десяти.  Незрозуміло чому обранна саме ця цифра – мабуть з міркувань нацбезпеки, однак для створення місцевого релігійного об’єднання, особливо для вихідців з віддалених країн навіть ця цифра буде завеликою – ця норма часто викликає критику ліберальних законодавців, як така, що спрямована на дискримінацію релігійних меншин.
Навіть реєстрація громади згідно закону та підзаконних актів вимагає підготовки цілого пакету документів для чого потрібно виділити окрему людину, яка тільки цим і займатиметься. Перереєстрація, яка здійснюється час від часу також приносить безліч турбот малим общинам. Тому в статистичних відомостях часто бачимо, що деякі общини зареєстровані в графі одного року, на інший рік зникають, через рік знову з’являються.

Фактично, благо від легалізації (т.є. реєстрації в державних органах) для релігійної організації одне – вона стає юридичною особою і може офіційно заключати трудові договори і  судитися для “задоволення своїх прав” і отримує велику кількість обов’язків на кшталт “не займати свободу і гідність, життя і здоров’я” громадян – не кажучи вже про те, що ці поняття є дуже абстрактними і визначити їх порушення дуже важко, фактично Держава бере на себе роль Господа Бога – все вона знає краще за релігію, – чи відбулися всі ці насилля над свободою, гідністю, а Державна Медична Система здатна адекватно визначити нанесення здоров’ю шкоди. Якщо ж релігійна організація зацікавлена лише в активній “обрядовій та богослужбовій діяльності” і не вважає потрібним покладатися на державу в своїх зовнішніх стосунках, а всередині у ній все добре, то нічого хорошого реєстрація не дає, і нічого хорошого в Законі їй не забезпечується, однак якщо така мала організація почне рости не реєструючись, нею зацікавлюється відповідна структура в складі СБУ, і до неї починають звертатися чиновники з різними питаннями, які в таких організацій викликають нерозуміння та щирий подив (особливо, коли виявляється, що ці питання задаються серйозно).
Нажаль, Закон не вказує на адекватні способи контролю місцевих органів, якщо ті відмовляють в реєстрації громади, яка дотрималася усіх вимог, або штучно затягують реєстрацію чи питання повернення або використання майна. Практика років незалежності України показала, що такі зловживання відбуваються дуже часто, а процедура “відновлення справедливості” практично відсутня.

Звичайна релігійна (не віруюча, а саме релігійна) людина, як виявилось,  не може скористатися навіть поблажкою в Законі стосовно альтернативної служби, — наприклад, коли вона є членом незареєстрованої незначної конфесії, або взагалі не належить ні до чого, однак в силу внутрішнього досвіду або “переконань” не збирається вбивати кого-небудь ради такої химерної цінності як держава, чи, взагалі, брати до рук предмети, телеологія яких полягає у позбавленні життя живих істот – адже такі предмети несуть негативну енергію, до якої представники течій, що практикують медитацію і ахімсу можуть бути дуже чутливі, хоча  частина 4 ст. 35 Конституції гарантує, що у випадку, коли виконання військового обов‘язку громадян суперечить їх релігійним переконанням, то його виконання може бути замінено альтернативною (невійськовою) службою. Довести у воєнкоматі свої індивідуальні релігійні переконання сьогодні практично неможливо.

Спробуємо проглянути конкретні формулювання, які викликають особливо багато питань з точки зору демократичних правових систем.

У Статті 3 Закону слова “відправляти релігійні культи” – звучить принаймні дивно. Відразу виникають асоціації стосовно якихось ритуальних таємних дійств та страшних деструктивних культів. Чому б в новій редакції не сформулювати по-європейськи “здійснювати свою релігійну практику\діяльність”.

У Статті 12, де йдеться про вимоги до статуту, п.1 “місцезнаходження” – вимога вказати місцезнаходження громади є порушенням демократичних норм і пострадянським архаїзмом на кшталт “прописки”,  адже громада може не мати постійної адреси, така вимога призводить до необхідності перереєстровувати статут з кожною зміною –  це положення не враховує релігійних організацій, які існують виключно у віртуальному просторі (віртуальних інтернет-церков, молитовних сайтів тощо) п.3 “майновий стан релігійної організації” – неясно, чи повинна церква завітувати за коджного купленого компютера чи модема, як всілляка юридична організація, чи ні.

Стаття 14 “У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. ” – відразу постає питання: як неспеціалісти – люди, що сидять в сільрадах можуть вирішити щось адекватне? Адже зрозуміло, що такі питання мають виноситися на розгляд компетентних, незаангажованих і толлерантних спеціалістів. Термін в  три місяці також виглядає ремінісценцією радянських часів, коли не було швидких засобів зв’язку і чиновники могли вирішувати що завгодно як завгодно довго. Для нормальної демократичної країни цей термін потрібно скоротити до щонайбільше одного тижня.

У Статті 17 сказано: “…За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.” – По прочитанню виникає нерозуміння – навіть якщо громади не дали згоди на подвійне юзання будівлі, все одно рішення державного чиновника їх примушує, чи як? Це положення також залишає забагато свободи мсцевій владі для вирішення дуже делікатних питань, які варто зразу ж означити законодавчо.

Стаття 21 вказує, що іноземним громадянам для проповіді потрібно вести свою діяльність і потрапляти до країни “за офіційним погодженням з державним органом який затвердив статут…” Виходить, що якщо немає зареєстрованої організації зі статутом, то запросити проповідника з-за кордону нікому, чому його не може просто запросити громадянин України, або кілька громадян України, яким на сьогодні доводиться створювати під приїзд духовного вчителя цілу юридичну організацію, а потім незрозуміло як її закривати – таке формулювання створює штучні і безпідставні перешкоди релігійним діячам і віруючим. Відсутність базової релігієзнавчої освіти і стереотипи чиновників змушують їх сприймати заявки незвичайних для них релігій як прояви шпигунської\терористичної діяльності і забороняти або дуже обмежувати візити іноземних проповідників і священослужителів, в той час як вони часто сприяють підвищенню загального рівня культури та духовності українського народу.

У статті 29 читаємо: “Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети” – знову нічого не вказується про компетентність даних органів, було б доцільніше законодавчо визначив роль експертів-релігієзнавців при цих  органах.

Стосовно “відокремлення школи від церкви, забезпечення світського характеру системи державної освіти” вже наламано багато дров, однак варто сказати, що розв’язання цієї проблеми однаково не влаштовує жодну з сторін при цілковитому униканні питання держслужбовцями, тому потрібно вказати на необхідність державної підтримки церковних навчальних закладів і зменшення труднощів у визнанні дипломів, виданих церковними навчальними закладами, водночас держава має контролювати нормальність викладання в таких школах тем, що стосуються людської сексуальності, адже, як показує практика, ігнорування таких тем в системі початкової освіти часто призводить як до елементарної необізнаності в даній сфері, так і до психічних хвороб (істерій, неврозів, шизофренії, різноманітних параной тощо) саме внаслідок неправильного сексуального виховання в християнських навчальних закладах – т.є . маємо нанесення шкоди “свободі, здоров’ю, гідності”…

З точки зору здорового глузду, суперечки стосовно релігійної освіти в середніх школах варто просто вирішти введенням у школах релігієзнавства – для того, щоб молодь отримувала незаангажовану інформацію про всі релігії і водночас змалку розвивала в собі толерантність до інших. Вибір релігії – справа індивідуальна і має вирішуватися особливо обережно, тому найкраще що може зробити держава – дати  поколінню, що підростає, максимум інформації, і не давати різним конфесіям втручатися в процес совіти з метою самопропаганди, адже це порушує відповідну статтю Конституції України.

Держава ніяк не допомагає релігійним освітнім закладам, в той час, як вони знімають частину навантаження з державного бюджету на учбову сферу – доцільно законодавчо прибрати податки для релігійно-учбових організацій і, можливо, заохотити такі починнання певними дотаціями, пільгами тощо. Водночас варто спростити отримання такими закладами акредитації.

Отже, підсумовуючи проблему освіти, варто вказати на необхідність демократичного і толерантного вирішення питання релігійної освіти в школах – єдине рішення, яке б задовольнило всі сторони – це, безперечно, викладання релігієзнавства, яке давало б всебічну освіту щодо всіх релігійних і культурних традицій, релігійних і етичних норм, не зупиняючись на одній вузькоконфесійній точці зору.

Оглядаючи Закон помічаємо ще один цікавий пункт: недоречно в ньому звучить наступне формулювання: “гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадської злагоди й співробітництва людей незалежно від їх світогляду й віровизнання.” – все дуже гарно, але “мораль” — поняття відносне, походить від слова “morte” – “смерть” і ніякого посутнього стосунку до релігії не має, в філософії інтерпретується часто неоднозначно (фактично, наука досі не виробила єдиного загальноприйнятного погляду на мораль, а у різних релігійних системах воно трактується дуже по-різному), тому цьому термінологічно невизначеному слову в Законі про релігію робити немає чого.

Таким чином, базовий закон, який має регламентувати релігійну діяльність, насправді залишає серйозні лакуни стосовно наступних важлих питань регулювання державно-церковних стосунків:

У Законі не вказується ніяких вирішень проблеми наступного характеру: що робити,  коли “посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;” є частиною “справляння культу” і прихильники даної конфесії зовсім не проти цього в силу певних не відомих державі причин.

Проблема місіонерської діяльності – вона повністю залежить від примх дерслужбовців (яскравий приклад – буддиський миротворець Дзенсей Тарасава, якого одного разу суто в силу бюрократичних факторів “видворили” з України).

Загалом Закон залишає забагато повноважень місцевій владі, що на практиці нерідко призводить до нехтування правами людини.

Ще однією проблемою як самого Закону, так і українського законодавства в цілому є ставлення держави до такої культової для багатьох конфесій рослини як конопля. Деякі релігійні меншини (та, за неофіційними данимси, 70% українців віком 16-30 років) регулярно вживають коноплю, яка легалізована в кількох європейських країнах – Україна в цій галузі найвідсталіша, оскільки, навідміну від цивілізованних країн, досі не проводить різниці між важкими та легкими наркотиками і психоделіками, і ККУ має в собі одні з найтячих покарань за вживання та зберіганння коноплі в усьому світі (позбавлення волі майже на такий строк, як “тягне” зберігання зброї та вбивство з пом’якшуючими обставинами), в той час як демократичні країни відносять вдживання легких наркотиків до сфери адміністративних правопорушень і карають штрафами, або взагалі не карають.

Сьогоднішня українська система боротьби з коноплею є невигідною перш за все для самої держави – адже масове вживання коноплі молоддю, і, відповідно – масове вилучення її працівниками міліції, призводить до потрапляння в тюрми великої кількості осіб, що, по-суті, не зробили нічого поганого, водночас спричиняючи наживання середнього та молодшого складу міліції на хабарях. За умови виокремлення вживання та зберігання коноплі в адміністративне порушення, ці гроші законно поповнювали держбюджет, а не кишені хижих до грошей сержантів.
Однак особливо проблематичним такий стан законодавства є для таких релігійних груп як растафаряни, шиваїти, буддисти та субкультур хіпі, панків, неформалів, художників тощо.

Від такого важливого закону громадяни очікують регламентування надзвичайно важливих для держави і нації питань як підтримка наукового дослідження релігії та книговидання, спрямованого на поширення інформації про релігії та інші култури для підвищення рівня релігійної інформованості та толрантності населення. Закон повинен зобовязувати державні органи сприяти порозумінню між церквами і вказати конкретні механізми у підзаконних актах, інакше його ефективність буде незначною, особливо за умови нечіткого обумовлення необхідності та шляхів захисту релігійних меншин. Бажано також, щоб держава всіляко сприяла будівництву нових культових споруд релігійними організаціями, особливо таких, що можуть стати витворами мистецтва – таким чином можна дещо підняти культурний імідж України.

Таким чином, кожній свідомій людині стають зрозумілими небезпеки, які несе в собі сучасна редакція Закону; приведення цього документу у відповідність з європейськими нормами демократії спростило б і бюрократичну плутанину, і водночас дало б чіткий статус релігійним організаціям та вирішило більшість насущних проблем релігійного життя України, зробити це потрібно якнайшвидше, адже релігія – найбільший духовний скарб народу, і  ставитися до неї Державі потрібно принаймні з повагою, якщо не з розумінням.

 

Використана література

1. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року
2. Єленський В.  Нешкідливий закон закон десять років тому, 23 квітня 1991 р., Верховна Рада України прийняла закон «Про свободу совісті та релігійні організації» // Дзеркало тижня. № 17 (341) Субота, 28 Квiтня – 4 Травня 2001 року

 

Опубліковано: Агеєв В.В. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації  1991р.” з точки зору індивіда та малих релігійних груп // Релігійна Свобода №10. К., 2006 – с. 147-150.

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.