З Малюком по Індії-2: Тотальна Жесть Делі

Ми стоїмо на порозі обшарпаного готельчика і не знаємо куди податися.

Соплі майже чорні – смог тут за консистенцією схожий, хоча й значно важчий, ніж в Запоріжжі. Горло від нього починає дерти вже з перших хвилин перебування.

Чому, о чому ми не послухалися людей, що казали – доки Сонце не підійметься, щоб освітити ці нетрі, з аеропорту нізащо не вилазьте. Чому, о чому, ми не послухалися старих добрих Lonly Planet i hostelworld і не забронювали житло завчасно?… — Насправді, самотньому мандрівникові чи й парі це не обов’язково – місця, де покласти стомлене тіло і притулити наплічника тут є завжди і краще не вестися на перше, що попадеться, або про що ти знаєш лише з інету чи чужих розповідей. Правильно тут — ходити і дивитися різні умови.  Але після довгого перельоту з дитиною стратегія має бути іншою – book hostel in advance!

3888 300x225 З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі

Вулицями Делі рухається все, що завгодно, довкола безліч людей, ми ледь встигаємо забиратися з дороги автівок – Делі активно розвивається, безліч людей рухаються кудись… Велорікша З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть ДеліТриколісна авторікша – швидкий, зручний та нахабний вид траспорту – наймасовіше таксі в Індії і та розминатися з найрізноманітнішими парнокопитними. Дуже багато мотоциклів і мопедів. Вони вузькі й рухливі, прекрасно розминаються один з одним і з коровами на вуличках, які з середніх півтора метра місцями звужуються до 120 сантиметрів.

На одній з таких вуличок

Вулиця. Є на ГуглМепс. Ширина місцями 1.2 метра. двосторонній вело мотоцикло гомінідний та парнокопитний рух З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі

Вулиця. Є на ГуглМепс. Ширина місцями 1.2 метра. двосторонній вело- мотоцикло, гомінідний та парнокопитний рух

ми й знайшли нормальний і відносно дешевий (як для Делі — $8/доба) хостел. Але це після типових делійських пригод, які чекають кожного чікена, який насмілився сюди прилетіти.

Тема виживання у Делі бездонна і досвід кожного мандрівника тут – унікальний, а надто досвід цілої сім’ї, яка вирішила пошукати собі пригод на голову у вигляді, як це сказали б століття тому, “паломництва”; тепер це скоріше класифікується як “релігійний туризм”. Пригод не довелося довго чекати.

Ми, чітко дотримуючись інструкцій, доїхали до точки, де мали зустріти друга, відбилися від таксиста, який намагався збити додатковий гешефт і опинилися перед брудним і задорогим хостелом, і нам треба тут прожити два –три дні, поки ситуація не проясниться.

Вид з вікна нашого готельчика. типова вулиця центру ДеліpIMG 3886 copy З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі

Вид з вікна нашого готельчика. типова вулиця центру Делі

Насправді у нас був прекрасний план подорожі: відразу з Делі того ж дня тікати на південь, але, як те часто трапляється в останній день перед вильотом, товариш запропонував спокусливий варіант повністю змінити програму і їхати допомагати йому організувати кафе на трансовому фестивалі десь в Раджастані.

І от ми в ранкових сутінках не знаємо куди йти і що робити – товариша немає, і невідомо як з ним зустрітися, чи зв’язатися; хостел, де товариш призначив зустріч, виявляється вдвічі дорожчим ніж очікувалося – 12 (600 рупій) доларів доба і я вже готовий розвестися на таку суму хоча б на перший день, — дружина ледь тримається на ногах, але індус з противною посмішкою каже – ні, май френд, давай не 600 рупій, а 1200 – у нас чекаут о восьмій – зараз шоста, тому давай 600 за дві години і ще шістсот за наступну добу. Ми розвертаємося і виходимо, індус починає скидати ціну, але ми не ведемося – і кудись бредемо з рюкзаками серед бруду, явно підозрілого вигляду індусів і, можливо, хворих на сказ і ще купу страшних хвороб псів шукати щось інше.

Ми в Пахар Ганжі Pahar Ganj1 З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі — це такий туристичний райончик в центрі міста, ще зветься Мейн Базар: на кожному кроці готелі, забігайлівки, магазини, і кожен другий індус намагається нас туди запросити, підвести, відвести за ручку — більшість за гроші (хоч з нас за допомогу, хоч з місця, куди приведуть — за клієнта). Вчимося торгуватися — без цього інакше тут не можна. До нас дуже багато уваги, особливо до Оленки й Тимка.

Нарешті сонце освітлює це безрадісне місце – через смог все виглядає, ніби в жовтій димці, але вже не так похмуро: Делі зранку З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі підозрілі індуси й, можливо скажені, собаки перетворилися в замучених і цілком нешкідливих, а при потребі й доброзичливих трударів та їхніх замучених чотириногих і дикуватих друзів.

Ми на порозі чергового хостелу з товстим індусом з гидкою солодкуватою посмішечкою і майже повним незнанням англійської. Його голова нагелена до нестями (тут так модно – стараються виробники гелів і їхні спільники з Болівуду). Сходимося на 400 рупіях, плачу, отримую квитанцію, індус збиває ще 40 рупій – тикає на бумажку на стінці “обслуговування до восьмої ранку чарджається додатковими десятьма відсотками. У мене вже немає сил сперечатися і я розводжусь.  Задоволений індус просить паспорт. Даю, о’кей, ось ключі, ідіть селіться. А паспорт? Через дві години віддам. І тут починається стрьом.

Індус говорить, що йому, ніби, треба копія. У нас заготована ціла пачка з усіма важливими сторінками й індовізою. – Даю. Але індусу щось не подобається. Хвилин десять сперечання призводить до розуміння, що йому не канає українська копія візи. Треба індійська. Що за гонєво, копія є копія. Ні, це неправильна, вона зроблена до отримання маленького штампу про прибуття в аеропорту (Для розуміння цього нам знадобилося ще хвилин 15). Давай я сам зроблю ксеру і віддам тобі вдень. Нєа, it  doesn’t work. Мороз продовжується, індус з тією ж терплячою і противною посмішкою починає никати кудись наші паспорти, поруч сидить інший індус, і теж щось лепече. Я не витримую, починаю на них кричати і стукати кулаком по столу (ззовні це, мабуть, виглядало дуже кумедно), вихоплюю паспорти з рук… Пат. Врешті-решт нагелена істота розуміє, що ми не хочемо давати йому паспорта і його дискурс про те, що це треба для “ембасі-ембасі” сприймаємо як bullshit. Істота знаходить вихід – посилає зі мною маленького хлопчика в ксерокопію, де я за двадцять рупій (суперпереплата) ксерю візи і даю копію хотельмастеру. Все.

Пізніше виявилося, що на відміну від дорожчих готелів, тут просто не було копіра, й індус хотів почекати поки відкриється ксерокопія неподалік і дійсно через дві години віддати наші документи (якби не загубив їх чи не завтикав), але пояснити цього не зміг і ми встигли перелякатися — підозрілий чужинець десь в підозрілій помийці простить у вас паспрот на дві години, не може пояснити навіщо і тільки лепече щось про якесь посольство. До честі індуса – не зважаючи на те, що ми на нього кричали, погрожували поліцією і влаштовували цирк під назвою “розлючені туристи” він ні разу не напружився і не випав зі свого блаженного стану “шанті-шанті, ноу проблем, ітц окей”.

ВИСАДИ ДЕЛІ

Виявляється, те, що нам вдалося без пригод добратися до Мейн Базару – вже досягнення. – Наступна група українців якимось чином умудрилася по прильоті потрапити в невідому безлюдну промзону і потратила півдня на те, щоб з неї вибратися. Тут часті випадки, коли таксисти завозять туристів зовсім не туди, куди їх просять, особливо вночі; або питають куди вести, і наступної миті з співчутливим виглядом кажуть що ваш хостел, який ви забукали вчора перед вильотом і де вас чекають друзі, згорів, і везуть у зовсім інше місце – система тут така: коли кудись приводиш туриста – в готель, магазин, розводняцьке туристичне бюро, яке втридорога парить квитки на потяги, автобуси і машини, отримуєш гарний відкат. Тому в туристичних місцях надзвичайно розвинений інститут “допомагальників” – людей, які чіпляються до тебе на вулиці і під виглядом допомоги намагаються завести в певний магазин, готель, турбюро. При цьому вони вдаються до найвитонченіших методів впливу на психіку (вітчизняні “майстри НЛП” часто відпочивають).

Про один з таких випадків розповім:

Індійська залізниця щодня возить на тисячі кілометрів кілька десятків мільйонів людей. Купити квитки просто так в касі проблематично – на деяких напрямах все повністю викуплено за 8 місяців. Але уряд турбується про туристів: на кожен потяг є так звана “туристична квота” – так і не зрозумів, чи одне місце на вагон, чи два на весь потяг, які може купити лише іноземець – без цього інтуристи не змогли б подорожувати Індією взагалі. Ці квитки продаються в державних туристичних офісах, і саме туди треба потрапити туристові, який хоче купити квиток. Попри те, що офіс має чітку адресу, потрапити туди не так просто – є безліч хитрих індусів, які знають безліч способів заробити на твоєму намірі.

Це може набирати різних форм: головний держтурофіс знаходиться на центральному вокзалі. На підході вас чекає кордон ввічливих молодих людей з гарною англійською – виявляється з якихось технічних причин, офіс вчора перенесли в сусідній квартал, і вони проведуть туди. Прориваєшся через розводил (багато туристів ідуть за ними в фейковий держофіс і купують квитки значно дорожче), але тут новий кордон з новою історією. Вже біля самісінького офісу може висіти табличка: офіс зачинено і нова адреса така-то. Нещодавно завівся новий прикол, який може функціонувати лише в Індії: по головних сходах до офісу піднятися не можна – ремонт, іди з іншого боку – ніякого чітінга, все чесно – з іншого боку на другому поверсі, через пару кабінетів від справжнього, розмістився ще один фейковий держтурофіс. І службовці в формі схожій на залізничну, з фейковими беджиками всіляко направлятимуть вас туди…

У перший же день, відіспавшись після перельоту, я вийшов на гамірливі вулиці IMG 4014 З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Деліпошукати цей офіс – по-перше, взнати де він (через невизначеність з маршрутом ми не готові купувати квитки далі), по-друге, кажуть, там туристам безкоштовно дають мапу Індії, яка інакше коштує 150 рупій. Іду по вулиці IMG 3999 З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі вдихаючи місцеву атмосферу, спокійно на кожному кроці відмовляючись від пропонованих послуг, вступаю в комунікації з індусами, намагаюся розслабитися і робити вигляд, що я в Делі зовсім не вперше – інакше, сприйняття тебе як чікена, якого негайно треба “обскубати” в навколишніх аборигенів збільшується в рази, як і азарт від цього процесу.

Питаю хлопчину років 25 про “справжній” говерментал туріс офіс, він радо береться пояснювати дорогу, потім каже, типу, давай проведу до повороту туди, а там ще кілометр пройдеш. Йдемо, хлопчина — здаля, звідкись з надр Раджастану, він тут суто випадково у справах. Розговорилися, видно новому знайомому цікаво зі мною спілкуватися і просто попрактикувати англійську. Пропонує зайти в “тру індіан” забігалівку випити чаю. Думаю: “ага, от і розвод”, правду мені казали – усі, точно усі, сто відсотків людей, які заговорять з тобою в Пахар Ганджі, насправді хотітимуть тебе розвести. От воно. А я вже повірив у благородство індусів, і що вони не всі тут погані. Хлопчина, ніби читає мої думки: ні, ні, ні, все в порядку, він заплатить, просто хоче пригостити, це традиційна індійська гостинність, сподівається, якщо колись потрапить в іншу країну і до нього так поставляться. Ок, заходимо в стрьомну брудну вузеньку вуличку, де на каменюках довкола кам’яної печі сидять індуси і п’ють місцевий масала-чай. Хлопчина бере два чаї. Сидимо, п’ємо. Спасибі, дуже смачно, май френд. Давай прощатися. Я почапав. Хлопчина раптом згадує, що в нього таки є ще дещиця вільного часу і він “воспилав” до мене добрими почуттями і замість просто показати напрям вирішує мене таки довести до тру-офіса. У цей момент я вже відкинув будь-які сумніви і щиро вірив, що мені попався прикольний щирий справжній чувачок із Раджастану. Коли він-таки зайшов разом зі мною в офіс, я здивувався, але вирішив, що чувак-таки хоче допомогти новому другу розібратися з потягами і добути жадану безкоштовну карту. Офіс, хоч і мав вивіску “governmental” не виглядав як бюрократична установа, — я достатньо їх в свій час надивився, а бюрократи однакові у всіх країнах. Далі почався індійський цирк-на-дроті. “Держслужбовець”, хоча хрін його знає, може він іще й держслужбовець на півставки, починає мені парити якийсь нереально складний маршрут з безліччю потягів і готелів, по туристичних містах, по пару днів на місто. Я сиджу, слухаю. Фрі карту дасте? На, тільки безкоштовні карти Індії закінчилися, але ми тобі дамо туристичну карту Делі. На! Ми ж справжній держтурофіс!  Міст у пропонованому маршруті стає все більше, мене м’яко і тупо намагаються змусити замовити купу квитків на потяги на абсолютно непотрібні подорожі. Шанті, шанті — розслабляюся і чекаю, до чого це все дійде. Мій новий друг сидить поруч і мовчить, мов риба. Не бачачи опору з боку чікена, “держслужбовець” входить в раж: коли на листку записали вже 20(!) потягів, все разом вже на багато сот доларів, я встав, поморозився типу треба порадитися з дружиною та друзями, як раптом на мене напали всі разом вже троє: треба купити прямо зараз, через півгодини закриваємося. Потім всьо! Треба подумать? З дружиною-друзями? – Навіщо, бери квитки і сьогодні ж валиш з Делі в круту подорож, ми ж справжній говернментал туріст офіс, ти більше так дешево цих квитків не купиш! Треба подумати? Ми тебе зараз на своєму транспорті безплатно звозимо до твоїх! Починаю обережно пробиратися до виходу, прихопивши чесно добуту карту Делі. Прощаюся з “френдом з Раджастану”, який увесь цей час сидів поряд мовчки (перед цим він пройшовся зі мною пішки кілометра з півтора). Наступного дня я його знов зустрічаю його в тому ж місці на Мейн Базарі :)

Він приязно вітається і немов випадково питає, чи ж я тоді-таки вернувся і купив квитки, які мені парили:)
І таке “індійське кіно” відбувається тут на кожному кроці. Основне — не напружуватися, не дратуватися і думати про навколишніх так само приязно як вони про тебе, бо попри постійні спроби чітінгу, вони дійсно ставляться до нас дуже позитивно.

КУЛЬТУРА ВІДКАТІВ
Індійське суспільство, схоже, ще більше пронизане “культурою відкатів”, ніж наше – це сприймається тут як щось цілком природнє і саме собою зрозуміле – викладач йоги, з яким знайомлюся в хостелі, і який веде курси для туристів по 1500 євро за 45 денний курс наступного дня по знайомству пропонує мені 200єврову “комісію” за кожного приведеного чікена. Нічого поганого, барижного чи “недуховного”: чоловік дуже приємний, відкритий, допоміг нам багатьма порадами стосовно виживання в Індії і пропонує діло, вигідне для обох…

З “помагал” однак є й користь, якщо вміти їх правильно готувати. Пізніше того ж дня підходимо до гестхауза, де мали зустрітися з другом – питаємо: не було? – ні, не було – портьє, чи менеджер з поселення, чи хто він там, мабуть, образився, що ми не схотіли платити 12 баксів за дві години перебування в його чудовому гесті, і, як виявилося пізніше, нахабно бреше.IMG 3922 З Малюком по Індії 2: Тотальна Жесть Делі

Ми виходимо з геста, не знаючи, де шукати співвітчизника в цьому хаосі, як раптом на нас кидається негро-чорний індус і каже ви Юкрейн і тут ще гай фром Юкрейн, я вас відведу. Ставимося до цього з підозрою – він міг підслухати нашу розмову з менеджером і тепер завести нас кудись щоб спробувати розвести на бабки. Все ж, вирішуємо повірити в краще і йдемо за новим френдом. І, о чудо, невдовзі бачимо інтернет-кафе, з якого виходить товариш. Ура! Ми вже не одні в цьому морі хаосу й людей, з нами досвідчений дослідник Індії, який може відповісти на всі питання. Хелпер отримує 50 рупій (1 долар) і щасливий – це, насправді, дуже велика сума.

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , . Bookmark the permalink.
  • Pingback: З малюком по Індії-5: подорож Делі-Рішикеш | А.Х.А.М.О.Т()

  • Мирослава

    Щодо квитків по foreign tourist quota. Їх (на всі напрямки) можна купити тільки в одній-єдиній касі (для туристів, а якщо окрема не передбачена, то в будь-якому віконці) в “Reservation Office” на центральному вокзалі, і то – у великих або ж – туристичних містах. Обмеження – максимум 2 місця в одному потязі. Цей “Reservation Office” знаходиться ЛИШЕ на території залізничного вокзалу, але, як правило, в окремій будівлі, тому запитуйте у працівників, де його знайти. Інший варіант: купити квитки через так звану Tatkal quota. За день до відправлення поїзда о 10-й ранку знімаються усі непідтверджені бронювання та пільги на всі напрямки, тому вивільняються місця. Приходити треба мінімум на годину раніше, аби зайняти чергу. АЛЕ: це зручно у невеликих містах, бо у мегаполісах люди приходять з 5-6 ранку! Я не мазохістка, та ще й “сова”, тому рано вставати, аби кілька годин протусуватися на вокзалі у оточенні індійців – не раджу)))