З малюком по Індії-19: Шлях на Південь

Rishikesh2Delhi 200x200 З малюком по Індії 19: Шлях на ПівденьСпасибі прекрасному Рішикешу, але нам треба рухатися далі. І тут, як мабуть при будь-якому контакті з індійським транспортом, чи, ширше, з індійською сферою обігу грошей, знову стикаємося з неприємними сторонами місцевої реальності.

Нам треба проїхати 230 км до Делі, кілометрів 15 від автовокзалу до залізничної станції з важковимовлюваною назвою Хазрат Ніззамуддін і ще 2300 км від нього до Карвара, звідки якось, ще невідомо як, добратися до Гокарни. Rishikesh2Delhi З малюком по Індії 19: Шлях на ПівденьПодорож починається з рішикешського автовокзалу. Рікша привозить до автобуса – звичайно ж, нас надурили в агентстві з продажу квитків – це зовсім не красивий турістбас, а його “ей-сі”, кондиціонування – власне те, що відрізняє його від “локал баса”, який їздить на короткі дистанції по селах, так от, це “ей-сі” виявляється просто вентиляторами, причепленими над пасажирами невідомо для чого. Водій автобуса з якимось місцевим менеджером намагаються збити з нас двадцять рупій – типу, за багаж тре доплачувати по десятці. Починаю сперечатися, але внутрішньо вже готовий здатися – врешті-решт, це всього дві гривні, суперечку продовжую вже суто “з принципу”, кажу: заплатив по 500 за квиток, і це включає все, ніяких додаткових фі за багаж, дзвоніть в агентсво, будемо розбиратися. І тут масіки раптом попускаються і здаються. Дивно. Але з наступних білих туріків знову починають збивати по десятці за наплічник. Питаю індусів в салоні, чи вони щось платили “за багаж”. Вони лише посміхаються і розводять руками – типу у них немає торб, які тре було б здавати.

Вже за кілька годин до приїзду в Делі ми відчули його – ядучі міазми невідомо чого, страшної газової суміші, яку тіло як може противиться пускати в себе. Хочеться престати дихати, але це не вдаєтсья. Всі пасажири починають кашляти – так, Делі близько.

Автобус запізнюється і це провокує напруження всередині – намагаюся розслабитися, не пускати його, не давати чомусь-там-в-животі нервово стискатися, а думки про запізнення на потяг і фантазії, що робити в такому випадку замінюю на місцеву мантру – шанті, шанті, шанті  – на все Божа Воля, і, навіть, якщо ми запізнимося, від того, що зараз сидітиму, смикатимуся і нервуватиму нічого не зміниться, а буде тільки гірше, — нам ще їхати з дві доби, якщо не більше, і на самому початку тре берегти нервову енергію. Спостерігаю дихання і через деякий час це допомагає.

“Нервову енергію” економив недарма. – Делі знову виявився випробуванням, хоча ми ніби все зробили, аби уникнути місцевих розводів – уважно вивчили, де нас приблизно висадять, де яке метро і куди ним їхати. Але в Індії все передбачити непросто — якби автобус прибувв за чотири години до відправлення нашого потяга, як і обіцяв, все було б ок, але зараз у нас в запасі реально всього дві години. А ми, як справжні чікени не перевірили скільки точно чалапати до метро і скільки від метро. Німець-сусід каже, що йти хвилин за двадцять. Вирішую повестится на рікш, які наскакують відразу по виході з дверей автобуса і починаєтсья кіно. Найнахабніші київські і кримські таксоїди відпочивають. Перед нами розгортається або сцена індійської побутової шизні і жадібності, або ж гарно зрежисований “кіно-театр”.

Взагалі, індійські рікшаси – окрема тема – одна дівчина з Росії схарактеризувала феномен так: “а что уж говорить про таксистов! Таких разборок как с местыми таксёрами даже закоренелым бандюкам в Москве не снилось“. Люди, які довго живуть в Індії, уникають стосунків з цими істотами методом оренди або купівлі з подальшим перепродажем мотоцикла чи мопеда. Але коли ти приїхав в місто з аеропорта з важкими торбами і не знаєш як / не має часу/ не можеш скористатися громадським транспортом чи пішки – ти їхня жертва і відчуєш власною шкірою що хтонічні двигуни внутрішнього згорання роблять з чистою й безневинною індійською душею.

Етимологічна довідка: ракшаси – клас демонічних істот в індійському астральному і міфологічному світах. Авторікші – триколісні смердючі моторні транспортні засоби, приблизний аналог таксі в Азії. Рікшас – інкарнована в людське тіло істота, зазвичай демонічного походження або активно інвольтована з демонічних світів, яка зазвичай призводить в дію, керує, служить, і, дуже, дуже зрідка, навіть, миє авторікшу. Іноді, дуже рідко, бувають рікшадрайвери іншої природи, але щоб зустріти їх треба мати особливо хорошу карму.

 Наскільки можливо, намагаємося не користуватися ракша/рікша послугами і пересуватися пішки – бо це:

  1. здорово (це правило невідомо чи розповсюджується на загазовані міста типу Делі, де будь-яка прогулянка вулицею – порція суперотрути для легень);
  2. не стимлює рікшасів до професійного розмноження;
  3. екологічніше – рікшаси менше забруднюють повітря;
  4.  дешевше;
  5.  дає можливість краще взнати місцевість і більше всього, не поспішаючи, роздивитися.

Але цього разу нам, принаймні так здається, немає куди діватися. Торгівля з рікшасами починаютсья з пропозиції в 500 рупій (10 доларів). Це супер багато. Насправді така поїздка по лічильнику має коштувати десь рупій 50-60. З трудом збиваємо до 300, паралельно намагаючися торгуватися з іще одним ракшадідом. Дід скидає до “250 і поїхали”, перший, нахабний рікшас миттєво починає кричати: 150, сто пятдесят, каля-баля!! Торгуючись з дідом виконую показове вивантаження наших маханаплічників з рікшера№1, дід тим часом скидає до 200, паралельно лаючись якимись страшними індійськими матюками з рікшасом№1. Їдемо з дідом. Тільки від’їхали, слухаючи історію про те, який паскудний чітер рікшас№1, дід зупиняєтся і уточнює – 150 з кожного, але ви хороші чуваки, мені подобаєтеся, тому дитину, типу, не рахуємо, і разом з вас усіх всього триста. Ять! Варіантів, що робити тут у нас значно менше, довкола — невідомо що, хитрий дідуган вивіз жертуву від місця, де у неї є вибір, а все попереднє шоу могло бути суто спектаклем, розіграним суто для нас. Могло і не бути, — це вже неважливо. Починаю торгуватися. Підлий дід –ні в яку. Бачить, що ми з сонним дитям, і я знов починаю стару пісню з витягуванням наплічників. Перевага на стороні рікшаса – лише дуже приблизно знаю дистанцію і напрям, але, що найгірше, до потяга всього сто хвилин. Подумки клену індусів – ну чому не можна все огранізувати по-людськи!!!! Можемо запізнитися на потяг, який іде 36 годин, а ви тут зі своїм падлючим кретинським кіном… Врешті-решт сходимося на 280 рупій (55 гривень). Нарешті їдемо. Всередині — напружені через сварку з рікшасами, плюс є ще одна причина для тривоги – тепер тре дивитися щоб нас завезли саме на потрібну станцію, бо їх в Делі понад десяток. Видивляємося уважно, намагаючися уявити напрямок і хвилюючись щоразу, коли рікшасодід повертає в бік, який видається неправильним. Водій чи майже не розуміє англійської, чи майстерно це вдає – типова ситуація для будь-яких фінансових стосунків з індусами, їхній улюблений прийом: випадінння на мороз і “плати, а моя твоя не понімає”. Таке повторювалося і в гестхаузах, коли вимагали гарячу воду і газ, і при багатьох інших транзакціях типу недодавання здачі на базарі. Індуси демонструють у таких суперечках зразкову стійкість і витримку, — білий вже смикається і кричить від емоцій і нервів, а індус спостерігає, чекає поки чікен здасться і заплатить, і врешті-решт, зазвичай, виграє.

При обговореннях цього феномену на чікен-форумах не раз підіймалося питання рішення, яке саме напрошується “слов’янській душі” в моменти гніву. Признаюсь, підіймалася ця спокуса і в мені – якщо у них, ять-переять, супер емоційна культура, психологічна стійкість і перевага по вищих чакрах, чому б не вирішувати створені індусами проблеми по-нашому, на рівні першої чакри: індуси, окрім martial races – сикхів, раджпутів і тому подібних кастових кшатріїв, які ніколи не працюють рікшадрайверами і всілякими баригами, надзвичайно слабкі, хлипкі і рахітичні, один слов’янин, іще й загартований життям в якій-небудь Троєщині чи Донбасі, за один мах покладе п’ятьох. І це дійсно правда. От тільки спокуса сія підіймається саме з тих куточків душі, які легко інвольтуються іноматеріальними господарями рікшасів. Закон карми не обійти – якщо кілька чікенів покаже індусам спосіб вирішувати проблеми кулаками, це потім стократно повернеться всім чікенам, включно з самотніми жінками, які подорожуватимуть Індією, тому — давити такі спокуси, споглядати дихання, і вирішувати проблеми словами, як би не хотілося вкластися всією масою з ноги в нахабну пику, яка огидно бреше чи обманює, навіть того особливо не приховуючи.

Основне – бути уважним, і при всій любові до хінду не довіряти їм і пам’ятати, що відповідальний за свою долю тут – ти сам і Бог, а зовсім не ті, кому ти платиш за послуги доставки твого ніжнобілого тіла. Остання історія – наші знайомі, які потрапили в Індію на тиждень пізніше, ніж ми, і по прильоту в Делі рано зранку, як і всі, мали чіткі інструкції сісти в державне таксі і доїхати до Мейн Базара. Добралися туди вони лише по середині дня – перед цим хінду, незрозуміло як, завезли їх в стрьомну промзону, де навіть не було людей.

Крутячи це кіно-в-голові ми трішки переживаємо. Наших знань місцевості явно недостатньо — трішки вивчали карту Делі, плюс минулого разу звертали увагу на район, який прилягає до потрібної нам станції – це виявилося дуже гарною практикою, яка зекономила нам безліч нервових клітин. – І, все ж таки, час від часу, коли водій повертав у напрямку, який здавався “неправильним”, чи довкола починали летіти щити з абсолютно незнайомими назвами доріг і місцевостей ми напружувалися, розслабляючись, коли дорога йшла “правильно” чи зрідка впізнаючи місцевість.

На велетенському вокзалі — хаос, єдиний чоловічий туалет не працює, а жіночий – випробування для українки, яку, після провінційних українських туалетів, здавалося, не злякає вже нічого. Справа не в брудності – просто туалет був супердивним. Якось напишемо про специфіку індійських ванних процедур – вони зовсім інакші, ніж в нас, через абсолютно інакші уявлення про культуру гігієни тіла і емоційної чистоти, яких дотримуютться хінду.

 

hazzratt nizzamuddhin З малюком по Індії 19: Шлях на Південь

очікування: індуси абсолютно не комплексують сидіти на підлозі в громадських місцях

Ми-таки приїхали зарано, але це добре – треба ще розібратися на вокзалі – після того, як кілька працівників незалежно один від одного (це обов’язкове правило перевірки інформації в Індії – якщо хочеш кудись приїхати, обов’язково перепитуй більше ніж двох залізничних посадовців – “дезиінформація” тут – буденне явище) кажуть, що потяг ітиме з 5ої колії. Остаточно розслабляємося і падаємо у цілком пристойній вокзальній кафешці з усіма своїми наплічниками. Про всяк випадок час від часу бігаю на розвідку на п’яту колію. Там все стоять якісь інші експреси. Усі працівники, кого питаю, в один голос підтверджують – так, 5та, але там стоїть експрес з іншим номером і назвою, який відправляєтсья на 10 хвилин пізніше, ніж наш. Двадцять хвилин до запланованого відправлення — спускаюся до незнайомого потяга і, о чудо, — це наш Мангала екпсрес. Тільки на табло з потягами він чомусь називається зовсім інакше. Біля входу в кожен вагон, як то й заведено в Індії, висять поіменні списки пасажирів і біля одного з вагонів ми з полегшенням знаходимо своє прізвище.

 

typova elektrychka З малюком по Індії 19: Шлях на Південь

типова індійська електричка

Інакша назва, інакший номер й інакший час відправлення на табло із окей – це типова індійська дезінформація, як і металошукачі, які стоять на вході в вокзал і деякі храми, але всіх пропускають незазежно від писків девайсу, я часто за наявності черги взагалі проходжу повз металошукачі, і теж ніхто нічого не каже і не завертає. Такі от звичаї в Індії…

cleaninnes is next to godli З малюком по Індії 19: Шлях на Південь

Виховання любові до чистоти. Табличка каже: чистота наближує до Божественності. давайте підтримувати довкілля ЧИСТИМ

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.