Як я купував хату в заповідному селі. Частина друга

455E3F8D 1 Як я купував хату в заповідному селі. Частина другаПочаток історії, частина 1

Цього разу хабаря-таки взяли.

Мене завжди захоплював у роботі держслужбовців та різних канторщиків той натренований роками легкий та майстерний рух, яким хабар відправляється в призначене для нього місце та абсолютно безпаливний вираз обличчя при цьому.

Я отримав пару нових техпаспортів на хату, витяг на вступ у спадок. І зібрався їхати до держнотаріуса мого району везти все це, щоб господиня моя стала справжнім власником і мала право продавати обумовлену нерухомість.А тим часом Продавець не дрімала:

Через місяць без ніякої згоди господиня привезла неповнолітню дочку. Коли домовлялися про купівлю-продаж, про наявність такої істоти взагалі не згадувалося, казала ніяких дітей немає, і тут… Знаючі люди пояснили, що якщо в хаті буде прописана неповнолітня, то капець всьому, навіть попри порядок з іншими паперами і гроші вже ніяк не повернеш. Почалася параноя. Я не перевіряв хто зареєстрований, повірив на слово, і так виглядало, що дарма.

Поїхав до сільради. Там заспокоїли, що дитина до шлюбу з померлим власником не має ніякого стосунку, не прописана, і бути прописаною без документів, оригінали яких у мене, не може.

Заспокоївшись, їду до нотаріуса. Щоб посмикати ручку на дверях – у єдиного держнотаріуса на весь район конфіскували печатку. Мабуть кудись не туди поставила. Повертаюся в Київ в повному нерозумінні й зневірі. На скільки в нотаріусів забирають печатки? На день? На тиждень? На місяць?… А жоден приватний чи державний з іншого району визнати спадкоємицю не має права. Приїзжаю через три дні. Печатку повернули. Робота кипить.

Черга в державного нотаріуса – окремий унікальний досвід. Її займають десь засвітання і якщо потрапляєш відразу після обіду – вже, вважай, пощастило. Наш нарід – унікальний в мистецтві побудови черг. Завжди знаходяться люди, які всіляко намагаються пройти поза чергою (зазвичай це жінки з квадратними щелепами і важким овервейтом бухгалтерів та місцевих бюрократичних службовців, іноді люди неначе з якихось служб, іноді „я просто спитатись” і ще багато трюків аж до підкупу нотаріуса, щоб провів без черги). Хитродупих відчувають і ненавидять, намагаються не пускати, злобляться і киплять від обурення, коли чергове „спитатись” вламується в заповідні двері і через двадцять хвилин виходить з дивною сумішшю почуттів вини перед чергою та перемоги над нею. Водночас навколо слухаєш історії про різні земельні афери, бюрократію….

Під кінець дня набридло пропускати нахаб і вламуюсь сам. На дворі починається буря. Я втиснувся в кабінет і попри спроби вигнати мене назад в коридор – не піддаюсь. Допомогаю нотаріусу піднести стільця, жартую з секретуткою, намагаюся смішити їх анекдотами. Ну як мене вже тут виженеш… І ось я на стільці перед нотаріусом, а мій вступ у спадок – на моніторі її комп’ютера. Зникає світло. Безперебійника нема. Водночас вирубається банківська система в єдиному банку в цій же будівлі, де я можу оплатити державні побори (нагадую, це не село якесь, а райцентр Київської області!). Сидимо в темряві. Світло-таки з’являється, і я – останній перед закриттям о шостій, чию справу-таки зробили.

Знов у БТІ – зареєструвати вступ у спадок і взяти витяг на відчуження. Даю відповідальному працівникові хабар для прискорення процесу – замість місяця з лишком він робить все необхідне за п’ять днів.

А тим часом господиня якось дивно захворіла – кричить „помираю”, але їхати в лікарню не хоче. А хоче грошей на ліки. Не ведусь. Розпитую знайомих лікарів, що робити при таких симптомах, відсилаю їй колеса. За її кошт. При зустрічі здираю розписку. Попри „ти мєня спас, нікагда нє забуду” продовжує клянчити гроші. Я дуже терплячий – у мене є вже витяг на відчуження, ще всього нічого: перед самою купівлею-продажем виявилося, що потрібні ще дві довідки – одна про неприватизованість ділянки (чому це не могло бути позначено для нотаріуса в техпаспорті?) і прописаність-непрописаність на жилплощі homo sapiencів і, особливо, дітей. Довідка ця дійсна всього три дні включно з днем виготовлення. Сільрада настирливо дезінформувала, що треба ще замовити довідку з якихось земресурсів про відсутність за покупцем приватизованої землі, але я на це не повівся.

Раніше купівлю-продаж землі, начебто, можна було робити тільки в нотаріусів районного центру. Зараз начеб-то це може робити на свій розсуд будь-який приватний чи держнотаріус. Я „по приколу” зайшов до найближчого київського – перевірити документи і взнати скільки це коштуватиме. Везти дружину за три години в похмурій маршрутці до райцентру не хотілося.

Київський нотаріус офігів – за посвідчення договору захотів всього 2000 грн.

Такіє варіанти … я в рот і в носа (с).  Беру дружину і везу до найдотошнішого приватного нотаріуса району. Щоб взнати (попри завіряння держнотаріуса і ще одного приватного), що дружині я по довіреності продати нерухомість права не маю. І що на цю тему є чітке роз’яснення мінюсту. Цікаво, якби ми відстояли чергу в держнотаріуса і оформили продаж на дружину, це потім би визнали недійсним? А в нотаріуса знову забрали б печатку?

 Доводиться везти в провінцію батьків. Обох. Бо потрібна згода одного на придбання нерухомості іншим. По підписанню договору купівлі-продажу між мною й батьком нотаріус радісно попередила, що тепер його знов треба реєструвати в хтонічному БТІ і, мабуть, переробляти техпаспорт – вчетверте, чи навіть вп’яте. І так само весело проінформувала, що моя історія з загубленими там документами – скоріше правило, ніж виняток, і що часто документи там губляться з кінцями, особливо правовстановчі на гарні ділянки…. І нема на то ради…

Вкінці історії виникло непорозуміння з випискою, ключами і грошима. Господиня вперто не хотіла виписуватися, всіляко тягнула час, косячи „під дурочку” і завела в хаті цілий кагал незрозумілих осіб. Залишок грошей не віддаю – обіцяю в обмін на ключі. Вона поки морозиться.

Що мене увесь час напрягало протягом процесу оформлення – це невідомість і відсутність будь-кого, хто міг би повністю пояснити увесь хід збору й оформлення документів.

Чому нема і не може бути Повного Списку Усіх Документів я так і не зрозумів. Чому різні служби називають різні набори папірців? Цього не міг пояснити жоден юрист. Рух відбувався від бумажки до бумажки і жодна інстанція не знала повної картини, а тільки могла посилати на наступний етап.

Чому нема єдиної установи, а ще краще – сайту в інтернеті, де я міг би взнати все про нерухомість, яка мене цікавить і не ганяти по області з купами довідок, на збір яких іде не один день? Чому процес купівлі-продажу нерухомості майже ніяк законодавчо не захищений? В моїй ситуації першу частину процесу (до оформлення власне договору купівлі-продажу) я був повністю беззахисний проти нечесних дій Продавця. Після підписання цього договору я Продавця можу дуже легко кинути. Держава не гарантує нічого. Тільки дере гроші за довідки.

Ну і останнє, що мене добило в самому тексті договору купівлі-продажу: оскілки я продаю по довіреності, і виступаю як продавець, то маю гарантувати, що хата не перебуває в заставі, спорі, забороні на продаж, під арештом……  Як я можу це гарантувати, якщо насправді я не власник хати по-преше, а по-друге – навіщо я тоді плачу Державі податки, якщо гарантування всього цього є поза її компетенцією. Хоча бути захистником права – її безпосередній обов’язок і призначення, і, по суті, єдина причина існування.

Що ще дивує – це питання, чому людина має збирати всі ці десятки довідок по географічно віддалених інстанціях, сидіти в чергах… розумніше було б об’єднати всі установи типу БТІ, податкових, земельних ресурсів в одну базу, щоб нотаріус, який посвідчує акт купівлі–продажу міг на місці зразу перевірити стан об’єкту на момент здійснення з ним оперції. Це зменшило б ризик махінацій і значно спростило б усім життя.

Увесь процес обійшовся майже в три тисячі грн різним держорганам (з них 260 на 4 хабарі), кількасот грн на транспорт до цих держорганів (міжміські маршрутки восновному, зрідка, коли товариш підвозив, – бензин), 3,5 місяці часу та безліч назавжди жорстоко замучених нервових клітин. Істинно сказав знайомий йогін: основна мета існування земельної бюрократії – скорочувати життя людини.

Отже, юридично все зроблено. Залишились дрібниці – зареєструвати вистраждане право власності в БТІ (ще десь 200-300 грн, а дадуть там „рожевий папірець” права власності, який треба показати сільраді). А ще електрики – в них навіщось треба переоформити документацію на електрощиток (за це хочуть 4000 грн) і заплатити борги. Я побував у цій поважній установі, але ні на прізвище попереднього власника, ні на його попередника щитка не записано, тому я нахабно звідти втік відклавши цю проблему напотім. Якщо колись приїдуть відрізати, треба хлопцям дати пляшку – так мене навчив сусід.

А, іще залишилось вигнати циган…

P.S.

Наступний крок – приватизація землі. Знаючі люди кажуть, що займе це щонайменше рік часу і десь одну-півтори тисячі доларів.

Через рік, сподіваюсь, поділюся досвідом і цього процесу.

Опубліковано: http://infoporn.org.ua/materials/articles/Yak_ya_kupuvav_hatu_v_zapovidnomu_seli_Chastina_druga/42120

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , . Bookmark the permalink.