Як я купував хату в заповідному селі. Частина перша

209EA531 1 Як я купував хату в заповідному селі. Частина першаЦіни на землю впали, і зібрався я врешті-решт обзавестися хаткою в селі. В одному з заповідників Київської області всього в годині їзди від метрополіса. Гарне село, чисте. Зібрав грошей, і от що з того вийшло. Процедура оформлення хатки зайняла всього 3 місяці і пару десятків контактів з чиновниками та збагатила незабутнім досвідом ризикованої авантюри.

Передісторія

Був у мене в тім селі товариш-журналіст, який вже кілька років як купив собі хатку і пройшов усі кола бюрократичного пекла, і знав дещо про земельні документи. Зразу скажу, що без його допомоги важко було б. Ібо зрозуміти, що до чого простим розумом ніззя, а можна лише з матюками згадувати заклики Монтян до спрощення земельного законодавства та відкривання і об’єднання земельних реєстрів та кадастрів та падлюк, які все це навмисно заплутали.

Отже, по черзі: приїхав я в село, прочитав мантру Господу Ганеші, і повісив оголошення „куплю хату в селі” з своїми телефонами в рядок інших, подібних, і став чекати.

Чекати довго не довелося.

Через пару днів дзвінок – охриплий жіночий голос говорить – „я па аб’явлєнію”, от є хатка. Ні скільки землі і скільки деньог казати не захотіла – прієзжай, пасмотрішь, панравіцца – пагаварім.

Приїзжаю, там півгектара землі, симпатична загажена хатка, а власниця – циганка. Не те щоб я особливо мав якісь забобони проти представників цього етносу, однак по ходу виявилося, що доведеться навчитися мати справу з „національною специфікою.” Ділянка запущена. Довкола трешня, дивного виду подруга-сожитєльніца, я спершу не міг второпати, хлопчик це, чи дівчинка років сорока, чи взагалі гермафродит поюзаного виду, аж поки ім’я „Люся” не розвіяло мої сумніви принаймні щодо статі істоти, якщо не щодо гендеру.

Документи виявилися не такими, як хотілося, але й не зовсім поганими. У господині помер чоловік (від алкоголю), він купив хату ще до одруження, по закону дружина мала елементарно вступити в спадок протягом пів-року, провтикала їх, і тепер хоче все продать за нормальну суму і без клопот – не ганяючи по БТях, нотаріальних конторах… просто виписати мені „генеральну довіреність” на вступ у спадок та продаж. Їй сказали, що так можна.

Мені теж сказали, що так можна. Але трохи стрьомно.

Ціна хатки в Ромашках

Торг ішов дивно і з постійними ніпанятками.

Коливався від 15000 грн до стільки ж в доларах, супроводжуючись постійними когнітивними дисонансами. Притім ціна стрибала навіть в день підписання перших документів. Зійшлись на 5000 умовних. Наступного дня прийшла смс: „ я била усталая, нє саабражала, карочє 10т, но так как у тєбя жена і рєбьонок 7т”. На провокацію не повівся, залишилось 5т. Ціна здалась нормальною і навіть доброю – тоді я ще не уявляв, скільки біганини і щастя пізнання циганської психології попереду.

Продавець викликала підозру – показова і повна юридична безграмотність, непотрібна брехня на кожному кроці, постійне поспішання і підганяння мене під приводом наявності прорви покупців,  „тьоті прі смєрті”, необхідності чогось летіти в інше місто… А ще прямо біля хати валялися купи пляшок від різноманітного алкоголю, росла величезна грядка маку. Без палива. На моє здивування пояснила, що в селі „дуже гарний дільничий” –  100 грн, і вирощуй що хочеш.

Я намагався бути чемним покупцем, смиренно слухав все це їздіння по вухах, занотовував очевидні нестиковки в похмурих розповідях господині і передчував кидалово. Тільки хотів зрозуміти яке.

Отже, схема купівлі виглядала так: набрати довідок в сільраді, усіх, яких дадуть.

Далі – до держнотаріуса, вступити господиню у спадок і отримати довіреність на продаж, а далі збирання папірців у БТІ, спершу зробити правовласником „мою господиню”, а вже по тому – продати. Сам собі продати по закону не можу. Два незалежних нотаріуси і сільрада запевнили, що можна продати дружині, ще один заперечив. Відклали питання напотім. Радісна новина: процедуру вступу в „прострочений” спадок недавно спрощено – тепер це можна зробити не через суд, а в держнотаріуса, якщо сільрада у милості своїй дасть довідку, що потенційна спадкоємиця „проживала з померлим” (саме так в довідці й написали). Щоб вступити у спадок окрім сільради потрібно переоформити в БТІ техпаспорт, привезти його знову держнотаріусу, зробити в БТІ витяг на вступ у спадок і зробити в ньому ще якісь процедури абсолютно незрозумілі, але дорогі.

Вступивши у спадок, треба їхати знов у БТІ, записати все в їх архіві на нову власницю, переробити техпаспорт знову і запросити витяг на відчуження. З яким можна зробити купівлю-продаж. Яку знов треба реєструвати в БТІ. І на кожному кроці давати ксерокопії усіх наявних документів на всю нерухомість усіх задіяних сторін. Складно, і хоботливо. Особливо враховуючи любов держслужбовців починати день зі знімання слухавки з службового телефона, щоб не докучали питтю чаю. А ще постійна зміна прийомних днів і годин цих самих конторщиків.

По ознайомленню з хатою і ділянкою я  хотів відразу іти в сільраду дізнаватися що і як, і їхати в паспортний стіл – він чомусь не в селі, а в райцентрі, але досвідчений колега сказав, що в селі дивна політика і спершу краще зробить довіреність, а далі з нею іти в сільраду, щоб там не ставили палки в колеса. Так і порішили. Про це я потім пошкодував.

Викликаю господиню з нахабною сожитєльніцою (без неї вона – ні кроку) в Київ до знайомого нотаріуса робити довіреність на продаж. Вона грозилася до цього моменту сама вступити у спадок, не вступила і давай просити грошей наперед…. Думаю: точно кидалово. Прийшли до нотаріуса. Пояснили, чого хочемо, – дійсно, таке роблять, тільки виявляється, що у Продавця з собою немає ні ключів від хати, ні ідентифікаційного коду. І що таке ІдКод вона не знає і ніколи не отримувала. Нотаріус не повівся ні на „моя золотая”, ні на інші циганські форми НЛП і вигнав нас. Тут мені відлягло і я вирішив, що на дрібні пакості вона гаразда, але принаймні великого кидняка по документах не буде.

Далі – веселіше: виявляється, що в пані зовсім немає грошей і вона починає „видоювати” з мене то по 100 грн на транспорт, то по 5 грн на мобільний зв’язок…. Тільки після довгих переговорів і сварок погоджувалася давати розписки на прийняті гроші.

Відправляю її назад до місцевого райцентру отримувати код.

По ходу діла помічаю, що в мене щось підозріло швидко закінчуються гроші на телефоні. Телефоную оператору – виявляється, що в моєї господині встановлено якийсь супер-хитрий роумінг, і дзвінки до неї коштують мені 15 грн\хв. Вона морозиться. А взагалі брехня була присутня на кожному кроці – стосовно всього (наприклад панянка не змигнувши оком віднесла до ділянки, що продає сусідський колодязь), навіть у дрібницях, які для мене не мали ніякого значення. Може це в неї такий спосіб комунікації? Хм…

Врешті-решт, отримали код, і пішли робити довіреність до приватного нотаріуса, бо до державного черги займають зночі – він один (!) на цілий район Київської області, а деякі операції має право робити тільки він.

Пишем довіреність, перевіряєм через древній компутер (куди він там вже підключений?), що по об’єкту в цьому році не було ніяких спадкових претензій, він не є під заставою, не є в реєстрі на відчуження, і наче не є під арештом. (Хм, як би мені до такого підключитися?).

Розпитую нотаріуса, які є гарантії, що довіреність не буде видана сьогодні ж ще одна. Ніяких.

Які є гарантії, що у продавця суто випадково нема ще одного комплекту ідентичних документів (наприклад зроблених по методу „загубила-поновила”)? Ніяких.  – Ого, думаю, тепер зрозуміло, чому купівля землі – такий стрьом.

Врешті–решт, ніякої гарантії, що господиня не скасує мою довіреність завтра теж нема. Сподіваюсь, що вона про таку можливість не знає, для цього може хоч номер довіреності пам’ятати треба, а вона наче на нього й не дивилася. Наче…

Мені казали, що 10% операцій з купівлі-продажу хат, землі чи пов’язаної з землею нерухомості закінчуються в судах, я не вірив. Тепер думаю, що ця цифра занижена, враховуючи, що механізми забезпечення будь-якої відповідальності на випадок кидняків відсутні, або неймовірно ускладнені.

Помічаю, що сон потроху стає нервовим. А господиня постійно щось хоче, чогось дзвонить. Що за психологічний тиск? Навіщо?

Через кілька днів їду до держнотаріуса оформлювати спадщину. Виявилося, що моєї довіреності на будь-яке представництво господині для вступу у спадок замало і вона потрібна особисто, щоб написати заяву. Господиня вже встигла кудись чкурнути. Видзвонюю.

Варіант, щоб вона десь в іншому місті пішла до нотаріуса, написала заяву, завірила і переслала не працює, бо продавець „не альо”. Щось пояснити неможливо взагалі.

Нарешті, ловлю її, привожу до нотаріуса, своєю рукою пише заяву на спадок. Все, мені наче нічого по документах від неї більше не треба, все можу зробити далі сам. Принаймні так вважає держнотаріус. Паралельно починається канючіння бабла, яке продовжується увесь час. І де вона провтикала за місяць отримані дві штуки бакселів?

Далі сільрада.

Там зустріли з підозрою: знов приперся якийсь київський і на нашу землю зазіхає, але взнавши у кого я купую, стали сприймать мене як месію. Не догодила чимось моя циганка їм мабуть. Сусіди виявилися теж на диво ромофобними. Чого б це?

Новий висад

Дім, як виявилося, має зовсім інший номер, ніж по документах попередньої купівлі-продажу виданому господинею (колись при покупці квартири в Києві я мало не потрапив на кидалово на Феодори Пушиної – пройшло багато років, а багатоповерхівка та досі не добудована). Досвід Києва казав – все, пацан, ти попав… В довіреності моїй (за яку я заплатив майже половину обумовленої суми продажу) стояв зовсім інший номер, ніж у якійсь секретній книзі в сільраді. Капець. Паніка.

Виявилося, що зовсім не капець, а лише зайвий місяць у БТІ, довідка з сільради з поясненням „плутанини з номерами” і все ок. Просто зайвий раз БТІ переробить техпаспорт на хату з новим номером. За мій кошт, звісно ж.

У певний момент я почав розуміти, що будь-які усні домовленості Продавець не ставить ні в що і може намагатися їх зміниити вже наступного дня. Крім того активно їздить по вухах і задовбує всілякими дрібницями.

Тим часом я зібрав усі документи для вступу в спадок і перероблення номера будинку в Бюрі Технічної Інвентаризації – яке мало, серед всього іншого, дати офіційну оцінку хатині, а також витяги на будь-які операції з нею. Коштують послуги цієї установи недешево, але про це пізніше. Мої натяки на прискорення процесу в БТІ не захотіли розуміти і став я чекати сорок днів – саме стільки ця поважна установа захотіла для оброблення моєї „справи”.

Пройшло півтора місяці чекання БТІ і раптом почався новий хард 

У певний момент господарка пустила по селу чутку, що передумала продавати хату, збирається відмінити все і повернути гроші. Знаючи, що зі своїм способом життя, вона вже все спустила і, як завжди, на мілині, я занепокоївся, – знову почнеться якась маячня, яка набридла вже, та й сил і грошей в оформлення документів вкладено чимало.

А тому вже за пару днів до завершення заявленого БТІ сроку дзвоню туди в надії, що все готово і можна їхати забирати документи. На що мені невпевнено повідомили, що справу мою і всі мої папірці по хатині загублено. Як і де – ніхто не знає. У БТІ є відділ „техніків”, вони креслять плани будівель, і реєстраторів – вони записують інфу про стан нерухомості в якісь таємничі книги і видають офіційні папери. Методом опитування усіх посадовців, які ризикували брати трубку на мої настирні дзвінки, вдалося встановити, що справу загублено на рівні передачі від „техніків” до „реєстраторів”, і що й одні, й інші впевнено кивають одне на одного як на винуватця.

Треба було щось робити. Може я недооцінив шкідливість своєї циганки…

Набрався нахабства. Представившись головним редактором відомої газети, я кинувся насідати на бетеішників. Грозився прислатим зграю журналістів на розслідування. Єхидно цікавився, як часто вони гублять документи, вимагав начальника, який десь завіявся. Обіцяв прислати прокуратуру для викриття підлої крадіжки правовстановчих документів. Подіяло – наступного ж дня справу знайшли в архіві БТІ райцентру сусіднього району. Як вона туди потрапила… Ніхто не знає досі. А чинуші, знайшовши справу, осміліли і давай мене впевнювати, що за законом вони можуть переробляти техпаспорт два місяці, і мені варто попуститися в бойовому завзятті. Я хотів документи терміново. І, о чудо! Мені їх зробили за 2 дні. Це значить, що попередні півтора місяці їх навряд чи хтось брав у руки і вони просто десь валялися. Я пообіцяв невеличкий хабарчик. По телефону це ніяк не прокоментували, але мені відчувалось, що візьмуть.

Продовження: Частина 2

Опубліковано: http://infoporn.org.ua/materials/articles/Yak_ya_kupuvav_hatu_v_zapovidnomu_seli_Chastina_persha/41973

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Bookmark the permalink.