Виховання “за Лідлофф”. Частина 5: Трохи досвіду втілення ідей єкуана

CC bookcover Виховання за Лідлофф. Частина 5: Трохи досвіду втілення ідей єкуана

Книга Лідлофф “Концепція Континууму”

Викладені в попередніх текстах (Частини 1, 2, 3, 4) ідеї американської психотерапевта Джин Лідлофф виглядають для сучасного мешканця великого міста малоприйнятними. Особливо в українському суспільстві, де дітей звикли кутати, загодовувати, „виховувати” й затуркувати. І приділяти дитині увагу, тільки коли вона „сигналізує” про її нестачу хворобою. Але я особисто давно переконався – правди в тому, як „роблять всі”, шукати годі. Дивлюся по своїх знайомих – у тих, хто попри істеричні крики бабусь загартовує дітей, обливає-обтирає снігом, не ховає від протягів, тягає за собою в гори і не годує ліками при будь-якій підозрі на ГРЗ,  діти ростуть здоровішими й щасливішими, ніж в батьків, які їх всіляко обмежують, ховають і замість приділяти увагу і залучати до спільної діяльності, туплять вечорами перед тєлєком, „затуплюючи” й дітей.

Згідно теорії імпринтингу, отриманий в ранньому дитинстві досвід стає багато в чому визначальним на все життя. „програми” дитинства мають вирішальне значення для розвитку особистості, її успішності і задоволеності, щастя в дорослому житті.

Споглядаючи на майданчиках Києва деяких молодих мам, іноді маю враження, що діти їм страшно заважають жити і вони мало не ненавидять створіння, які „забирають” їх час та вимагають уваги….

„Ми ведемо спосіб життя, до якого еволюція нас не підготувала … справитися з цими неприродніми умовами стає надзвичайно важко, бо наші здібності неповноцінні через нестатки в дитинстві.” (Jean Liedloff. The continuum concept)

Недоласканий соціум

Недоласканість дитяти в перші дні й години по народженню призводить до почуття одинокості протягом усього життя. – Поширюємо цю тезу на соціум, в якому дітей які тільки народилися, забирають від матері відносять в іншу кімнату і залишають там одиноко кричати в нестямі і маємо… те, що маємо – суспільство замкнених в собі байдужих істот, яким увесь час чогось катастрофічно не вистачає, і що ми всіма способами намагаємо віднайти чи втопити в пляшці…. У цій недоласканості й криється корінь відчуття світу як механічного, нудного, неповного й байдужого, яке переслідує багатьох протягом всього життя.

Те, що і як ми робимо з дітьми „на старті”, багато в чому визнчає їхню долю.

Один з прикладів того, як ми програмуємо своїх дітей, цього не усвідомлюючи  –описаний Лідлофф „епізод з бесейном”. В одній американській сім’ї батьки дуже бідкалися з того, що басейн у дворі є супернебезпечним для їхньої дитини. Вони страшно боялися, що дитина може впасти або кинутися у воду. Батьки збудували навколо басейна забор, і завжди тримали хвіртку зачиненою.  Схоже, що завдяки поясненням батьків, дитина, зовсім не задумуючись про це, добре зрозуміла значення забора й закритої хвіртки. Вона так добре розуміла, що від неї „очікують”, що одного разу, помітивши, що хвіртка відчинена, зайшла в неї, впала в басейн і втонула.

У цій історії нам легко зрозуміла „логіка” батьків, які всіляко намагалися вберегти дитя і з трудом, якщо взагалі, доступна логіка Лідлофф, яка стверджує, що батьки в певному сенсі самі „напрограмували” дитині імператив втонути в басейні. На майданчиках Києва я іноді бачу батьків, які не дають дітям залазити на гірки іще й сварять їх „не лізь — впадеш!”. Згідно Лідлофф та ще деяких течій сучасної дитячої психології – це „програмування” дитини – шансів, що залізши одного разу на гірку, дитина впаде, значно більше, ніж якби їй це увесь час не повторювали.

По прочитанню „епізоду з басейном” я якраз пішов копати погріб, яма була вже глибиною в мій зріст, з вертикальними стінками, але я вирішив не відганяти півторарічного сина. Він бігав собі по периметру ями, іноді наближаючись до краю ближче, ніж моєму батьківському чуттю здавалося „безпечним”, але я стримувався і ніяк не реагував. Копав я давго, а малюк весь час придумував собі все нові й нові заняття біля ями. Він ні разу не перечепився, і взагалі не виказував ніяких суіцидальних намірів чи бажань стрибнути в „прірву”. Після цього я став довіряти його власному почуттю безпеки, став давати гратися ножами та іншими гострими предметами. За кілька місяців – жодних травм, тільки довелося вчити тримати ножі, про всяк випадок, лезом „від себе” коли  біжить. Мій сусід пішов ще далі – його трирічний син сам включає болгарку, грається з інструментами, відточеними так, що ними можна голитися, й намагається допомагати тату у всіх його господарчих справах. За все життя малий порізався всього пару разів. Став обережним, але інтерес до інструментів не зник. Батьки його (які теж начиталися Лідлофф) вважають, що так в ньому виробляється природній інтерес і „правильне” ставлення до праці.

І навпаки — я помітив: коли приїздять дідусі-бабусі і починають бігати навколо дитини, смикатися й кричати на кожну уявну небезпеку, травматизм дитини зростає. Вона починає падати на східцях, де без „бдящіх” сама ніколи не падала – мабуть, дійсно, якимось чином вловлює їх думки про падіння і травми – і старанно їх виконує, бо континуум „вважає”, що саме  цього від неї хочуть старші.

У сусідів наших „бзік” на тему небезпеки доньці з боку сільгоспзнарядь. Вони всіляко забирали в неї гострі предмети, як тільки дитина до них наближалася – видавали голосні крики „кинь” і кидалися забирати страшний девайс. За пару місяців такого „тренінгу” дитина дійшла до того, що починала ридати в істериці, як тільки бачила діда з косою. Згідно Лідлофф та її послідовників, після такого виховання шансів „подружитися з інструментами” в зрілому віці у дитини значно менше – навряд чи вона стане різцем по дереву чи отримуватиме задоволення працюючи гострою сапкою.

У своїй психотерапії Лідлофф керується тезою, що позбавляючи дитину необхідного їй досвіду, ми „програмуємо” її на роздвоєння особистості: одна частина живе у зовнішньому світі, інша постійно намагається  розрулити внутрішні конфлікти. Замість цього, якщо дати дитині те, що вимагає „континуум”, вона виросте цілісною і завжди готовою вирішувати зовнішні проблеми.

Висновки Лідлофф стосовно нашого соціуму невтішні – чим менше культура покладається на інстинкти,  і чим більше — на інтелект, тим більше заборон доводиться накладати на членів суспільства, щоб її підтримувати. І тим важче людині в такому соціумі будти щасливою і вести повноцінне життя. Закладені в дитинстві страхи, залишаються в несвідому протягом всього життя, іноді непомітні, іноді – сильно отруюють екзистенцію та не дають сповна нею насолоджуватися. Якщо доросла людина відслідкує свої страхи до моменту виникнення, вона виявить, що в основі страхів лежать події, які можуть лякати лише дитину.

У нашому суспільстві звичайним результатом роботи цих страхів є страждання, старі незадоволені потреби неначе давлять зсередини, світ давить ззовні, а ми неготові чи недостатньо зрілі, щоб з їх здолати. Наші спроби „вилікувати” це за допомогою релігії — так звані „духовні праткики” – ритуали, медитація, молитва – це лише ще одна форма звільнення від тягара прийняття рішень – того, що не дає нам сягнути заспокоєного розуму – стану втраченої безтурботності й невинності.

З.І. Після прочитання Лідлофф ми з дружиною вирішили відправити томик пана Бенджаміна Спока на розпалювання печі:)

Початок:

Виховання “за Лідлофф”. Частина 1

Виховання “за Лідлофф”. Частина 2: Залякування батьками і секс при дітях

Виховання “за Лідлофф”. Частина 3: Травми неправильного виховання

Виховання “за Лідлофф”. Частина 4: проблема “батьки і діти”

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , . Bookmark the permalink.
  • N.Zoria

    Дякую за статтю! Дуже цікава і корисна. І хоча своїх дітей у мене нема і не планується, але інфа зі статті допомогла краще зрозуміти сучасний світ загалом і трохи просвітила щодо вічних слов”янських проблем “что делать?” и “кто виноват?”

  • Дякую за статтю

    Досить інформативна стаття багато із чим хочеться погодитись, мабуть правда, що коли діти бачать своїх батьків спокійними, то й самі не будуть робити дурниць і менше страждатимуть від травматизма, но коли батьки переймаються кожним кроком своєї дитини, то роби, а то ні, це вносить розгубленість, що може сильно нашкодити дитині слухати себе та приймати власті рішення.