ЦЕРКВА З ДЕРЖАВОЮ: ДОРОГА В ПРІРВУ

state church 200x200 ЦЕРКВА З ДЕРЖАВОЮ: ДОРОГА В ПРІРВУЧому європейські інтелектуали, молодь і багато мислячих людей в Україні так часто ненавидять християнство, Церкву, і сприймають їх історію і вплив на суспільство у суто негативному ключі? – Причиною тому, перш за все, є кривава історія Церкви: хрестові походи, інквізиція, “місіонерська діяльність”, у результаті якої руйнувалися древні культури і знищувалися “насадженням істинної віри” цілі соціуми…

Вольтерів заклик “роздавити гадину” стосувався не лише реакційної ролі церкви у сфері науки і пізнання, а й історичної практики репресій, насилля, використання релігії для легітимації війн, та інших злодіянь політиків і державників, які здійснювалися з благословення Церкви.

 Корінь проблеми – зрощення Церкви з Державою

Один з коренів проблеми можна побачити у занадто близьких стосунках Церков з державними органами, які, за визначенням, є, перш за все, апаратом примусу й насильства.

З перших століть, коли християнство перестало бути гнаною сектою і стало Державною  Релігією, воно втратило самостійність і почало всіляко покладатися на змичку з державним апаратом, що стало угодою з дияволом. Поступово залежність стала майже наркотичною і найбільші Церкви вже не уявляли існування без Держави. Імператори зрозуміли практичну користь нової релігії для управління, і Держава з Церквою стали союзниками. Церква легко віддавала Державі показову першість у стосунках — номінально владики-воїни були головними, але церква зазвичай мала інтелектуальний і моральний пріоритет. Вона майже завжди була згодна на офіційно друге місце — вічний цезаропапізм з тенденцією, яка завжди приховано чи й явно тяжіє до папоцезаризму, виправдовуючи владні прагнення буцімто моральною авторитетністю Церкви.

Страшна і цинічна боротьба Церкви та церковних діячів за владу, історія воєн, боротьба з єресями та іншими релігіями і жахи папства стали настільки огидними в очах європейців, що повністю затулили ті позитивні речі, які принесла релігія суспільству. Європейська молодь сьогодні в цілому сприймає століття християнства і панування церкви як період мракобісся, темну сторінку в історії своєї цивілізації.

 

ЧОМУ ЦЕРКВА ЛЕГКО ПІДДАЄТЬСЯ СПОКУСІ ВИРІШУВАТИ ПРОБЛЕМИ НАСИЛЬСТВОМ

Чому ж Церква, суспільне втілення прекрасних і високих релігійних ідей і практики, яка мала б перетворювати звичайних людей на святих, впадала в такі крайні вияви всіх гріхів і вад? Схоже, вона не захищена від гордині, владолюбства та інших згубних людських пристрастей. В її організмі відсутні певні запобіжники проти цього. Тому, як тільки належати до якоїсь релігії в суспільстві стає вигідним, її тіло відразу бюрократизується і комерціалізується, починає сприйматися як “соціальний ліфт”, стає шляхом для кар’єризму, і втрачає первинне значення. Коли церква починає агітувати за певних політиків, “хороших” з будь-якої причини – хоча б з “мовної” чи “національної”, вона відкриває шлях до сприйняття себе і перетворення в політичну партію, об’єднання для захисту/лобіювання інтересів.

Церква, яка дозволяє державі змусити себе до або спокушається і добровільно йде на зрощення з Державою, бере на себе бюрократичні й ідеологічні функції, приречена на “прогинання” під владний примус і перетворення з братства ради Спасіння в оруелівське “міністерство правди”, апарат ідеології, контролю, “промивання мізків”, подавлення і насильства.

Історичні інституалізовані форми християнства, як показала практика, легко піддаються спокусі переходити межу між безкорисним служінням іншим і пошуком впливу, таким чином переходячи до нав’язування себе і своєї догматики, ідеології та картини світу агресивними методами з залученням державного примусу. Звісно ж, ні до чого хорошого це не призводить – наступний крок – це, знов-таки, вже боротьба з іншими релігіями, ідеологіями і навіть цілком “невинними” заняттями за допомогою державних органів – інституалізована інквізиція чи, наприклад, варіант “боротьби з інакомислієм в РПЦ“. Кращим суспільство така діяльність не робить; не знаю чи діячі інквізиції відправилися в рай чи пекло, але їхня праця точно збільшила кількість страждань, знищила безліч людей, та посіяла на багато століть стійку недовіру до церкви.

Багато хто скаже: “це — не справжнє християнство”, а справжнє – це те, те і те, але проблема в тому, що для багатьох, хто чинив звірства під гаслами християнства і побудов християнських рейхів, саме ця справа і була християнством, а не щось інше. У подібний спосіб благочинні імами коментують теракти: “це не іслам, справжній іслам — це…”, однак люди з бомбами вважають, що саме те, що вони роблять і є ісламом, втіленням Божої Волі.

 ЦЕРКВА, ПОЛІТИКА І ДУХОВНІСТЬ

Коли церква має вже усталені інтереси і стосунки з владою, їй все важче залишатися перш за все Церквою – матеріальне “тягне вниз”. У Д.Андрєєва це описується як “біляцерковний темноефірний егрегор”, який багато хто і вважає самим християнством, не бачачи за ним  глибин релігії.

Якщо церква цілковито поза політикою, вона ніби й “над” нею, якщо ж опускається до політики, легко грузне. Приклад: якщо ти ієрей, який агітував за якогось кандидата, і щось від нього отримав “на храм”, у ситуації, якщо кандидат здійснює якийсь faux pas – засудити його вчинок і “зберегти обличчя” значно важче, ніж аби був з ним непов’язаний.

 СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ І МУЛЬТИКОНФЕСІЙНІСТЬ – БЛАГО ДЛЯ ЦЕРКВИ

Смію зауважити спостереження: соціуми, де є релігійна альтернатива, а краще альтернативи, — здоровіші і толерантніші, більш успішні, гнучкі і відкриті до діалогу, ніж монорелігійні. Останні це, зазвичай, ті (говорю про сучасні суспільства, не маю на увазі закритих традиційних культур), де з якихось причин під час історичного розвитку інші релігії були повністю чи майже повністю витіснені і не толеруються взагалі – приклади – деякі з фундаменталіських ісламських держав або ортодоксальні протестантські штати середнього заходу США тощо.

 

Одна з причина, чому самій Церкві варто підтримувати секуляризацію і давити в собі ростки проти неї – запобіжна. В авраамістичних релігіях жива релігійність має схильність вироджуватися в агресивний фанатизм, яким завжди радо користуються політики і державні діячі, що легко призводило до насилля, жертв, і втрати авторитету Церквою.

У мультиконфесійному середовищі релігійні організації “стримують” одна одну, наявність “конкурентів” змушує тримати “високу планку” – і власної чистоти, і служіння.

Історично церковні організації дуже легко переступали ту тонку грань між “бути моральним авторитетом” і “поводитися ніби моральний авторитет” і насаджувати віру в свою моральну авторитетність силовими методами за допомогою державних органів. На нашу думку, така практика приносить більше шкоди суспільству, людству і самій церкві, ніж користі.

Критики релігії часто серед своїх аргументів наводять такий як “шкода для суспільства”. Заперечення: яка ж суспільству може бути шкода – навіть якщо воно на масовому рівні не дуже практикує нашу релігію, ми хрестимо його, долучаємо до Святого Духа… Але уявімо Іспанію часів Торквемади. І поставимо суто риторичне питання – можливо цьому суспільству було б у той період краще взагалі жити без Церкви і її “благ”? Або з церквою, яка б займалася суто релігією? Може секуляризм, який так “просуває” європейське співтовариство – значно здоровіший і потрібніший самим церквам засіб, ніж здається на перший погляд, хоча б, як превентив від зайвих спокус?

Веду до того, що впродовж історії зрощення Церкви з Державою стало повсякденною практикою і воно явно не на користь Живому Логосу релігії per se.  У зрощенні з Державою християнство вироджується в культ.

Чисте Откровення не дуже схильне шукати благ від сильних світу сього. Це видно на численних прикладах ранніх етапів історії багатьох релігій: активний пошук “покровителів” і важелів впливу починається на етапах інституціоналізації, коли в релігійній спільноті з’являються люди, яких потрібно поважати за стаж, знання і освіту, професійні священнослужителі, для яких “релігійна діяльність” є джерелом доходу. Коли є матеріальна і владна зацікавленість в контролі, з’являються суперечки стосовно церковних доходів, “юрисдикцій” тощо.

Життєписи святих демонстрували досить амбівалентне, а іноді й відверто негативне ставлення цих людей до держави та її методів примусу.

Веду до того, що, якщо ціль українських церков дійсно допомагати людям ставати святими, – ставлення їх до держави і політики має бути інакшим, ніж демонструється сьогодні. Сила Церков у безкомпромісній Правді.

 ВІДМОВА ВІД СИМФОНІЇ

Схоже, на даному етапі розвитку людства християнству чи, принаймні, деяким з його церков варто відмовитися від неявних ідей побудови “правильної християнської держави” і всіляко уникати спокус такою думкою.  Ігри церков у політику зазвичай вироджуються в популізм з маніпуляціями християнськими голосами і “цирком” де кожен кандидат обов’язково має себе пропіарити як дотичний до християнства. Однак, якими б не були піар і церковна підтримка, “правильний християнський” кандидат все одно залишається людиною і політиком, і діяти він змушений перш за все згідно правил та культури прийнятих в конкретному політичному середовищі, а не настанов Нагірної Проповіді.

 ВИСНОВОК

Сьогодні позиція українських церков, зокрема Ради Церков, виглядає абсолютно протилежною описаній логіці: Церкви, як і значна частина населення, неначе закривають очі на дії держави, ніби сліпо вірять у її благість, ніби не помічають “тимчасову і антинародну природу влади” все ще сподіваючися від неї каяття, зміни курсу чи ще “чогось хорошого”… Який сенс триматися за цих людей і легітимувати її співпрацею? Можливо, патріархи й єпископи знать щось, чого не знаємо ми? Чи церкви настільки звикли і стали залежними від симбіозу “симфонії”, що втратили здатність діяти самостійно? Чому дозволяють симбіозу переходити в паразитизм?

Можливо, сьогодні Церкві як вогню варто жахатися і цуратися будь-яких спроб втягувати її в політику і державну активність – УПЦ МП вже на цьому обпеклася з “політичним православ’ям”, а от УПЦ КП і грекокатолики тільки “входять у смак”. Українськими політиками сьогодні занадто часто рухають корисні інтереси і нічого, крім бруду та втрати авторитету, підтримка цих людей церквам принести не може. Підтвердження тому – абсолютне ігнорування побажань церков владою протягом останніх двох років.

Протягом майже двох тисячоліть церкви продовжують наступати на ті самі граблі: “симфонію” ніколи не вдається втілити, патріархи і ієрархи шукають і знаходять близькості з володарями і сильними світу сього.  Ця тенденція пронизує всю структуру від приходського священика, який за дрібні подачки піарить перед виборами місцевого кандидата, до рівня найвищого, особливо потворні вияви чого, завдяки підвищеній медіаувазі, ми спостерігаємо останнім часом в РПЦ. Можливо “симфонія” взагалі несумісна з бюрократією? Можливо варто спробувати в Україні інакший проект – принципово позадержавне, принципово аполітичне, громадське і громадянське християнство?

“Симфонія” держави і Церкви можлива лише коли її учасники — святі люди, або хоча б ставлять перед собою ціль досягнення святості. У сучасних українських реаліях ніяка “симфонія”, схоже, навіть не повинна ставитися як ціль церквами. Ефективнішою, скоріше, буде протилежна політика – ігнорування і таким чином не-легітимація держави і політиків, які намагаються здобути політичні дивіденди через асоціювання з Церквою і релігією.

 

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , . Bookmark the permalink.