Свідомість Крішни та спроба поширити її в Україні: рецензія на збірку “Традиційна ведична культура в сучасному світі … – 2013”

Традиційна ведична культура в сучасному світі Свідомість Крішни та спроба поширити її в Україні: рецензія на збірку Традиційна ведична культура в сучасному світі ...   2013Гаудія-вайшнавізм в Україні розвивається вже протягом майже сорока років. Навідомішим, наймасовішим і найкраще організованим виявом цієї релігії у всіх мегаполісах країни виступає Міжнародне Товариство Свідомості Крішна (МТСК), послідовники якого ширше відомі як “кришнаїти“.

Неовайшнавізм МТСК – явище складне, пік популярності в країнах Європи та США, коли з цих рухом асоціювалися Beetles, Аллен Гінсберг і Полі Стірен минув ще у вісімдесятих роках минулого століття, а от в країнах пост-СРСР та, особливо, в Індії цей рух демонструє досить впевнене зростання.

В українській масовій культурі кришнаїти міцно зайняли специфічну нішу виразників культури і філософії Сходу, опинилися на сторінках укрсучліту, стали химерним урізноманітненням міського ландшафту, викликаючи інтерес молоді та критику більш традиційних конфесій.

Науковцеві, який намагається зрозуміти МТСК, доводиться працювати з підходами, крайні точки яких формулюються як:
• це древня традиція, якій п’ять тисяч (в іншому варіанті — “мільйони”) років;
• це псевдоіндуїська (сектантська) імітація шістдесятих років минулого століття, що виникла в США.

Найбільше протиріч викликає не строгий аскетизм і практика, а саме сакральна історія, на валідності якої так наполягають наші неовайшнави.
Протиріччя закладені в рух як його різкою критикою сучасного суспільства, небажанням іти на компроміси з середовищем, так і тим, що МТСК дійсно створювалося на основах глибокої філософії і практики гаудіа-вайшнавізму, однак інстутуалізаційно оформлювалося в США і увібрало і виразно демонструє притаманні цій культурі практики і традиції менеджменту. Тому не дивно, що сприйняття кришнаїтів як і в Україні, так і у всьому світі дещо суперечливе.

Ніби відображаючи цей стан, суперечливою нам видалася і збірка статей “Традиційна ведична культура в сучасному світі: матеріали Круглого столу, який відбувся 15 червня 2012 р. під час проведення ХІ Міжнародної молодіжної релігієзнавчої літньої школи “Вайшнавська традиція крізь століття” (Донецьк, вид-во “Донбас”, ЦРДМДС, 2013. – 202с.)
Збірка поєднала де в чому контрадиктивні підходи – дещо відсторонений, але водносчас аналітичний – науковців-релігієзнавців і, часто, розповідний чи імітаційно-науковий, а іноді й відверто псевдонауковий деяких авторів-практиків МТСК, що вдаються до своєрідної апологетики цього руху.

Українське релігієзнавство, представлене І.А.Козловським та Ю.Ю.Завгороднім демонструє високий науковий рівень: так Ю.Завгородній ставить складні питання про визначення поняття “ведична культура” та її місця в масовій культурі, про те, наскільки сучасна ведична культура відрізняється від культури доби Вед – одна з найактуальніших проблем дискурсу сучасного неовайшнавізму та його спроб поставити знак “=” між практикою та побутом МТСК сьогодні й суспільством Індії доби написання Вед.
Наскільки МТСК — “традиційна ведична культура”? В Індії ставлення вішнуїтів-традиціоналістів до МТСК чимось нагадує ставлення православних до протестантів у нас, зокрема відданих МТСК “не індійського вигляду” не пускають у значну частину вайшнавських храмів.

З працями авторів МТСК все не так однозначно: деякі демонструють глибоке занурення авторів у філософію вайшнавізму, деякі вдаються до часто притаманного МТСК ігнорування досягнень сучасної науки, зокрема, загальноприйнятої культури роботи з джерелами та абсолютизації власного дискурсу і міфології, явно недостатнє вміння і небажання вчитися працювати з науковим співтовариством.

Статті філософсько-аналітичного характеру, які справили позитивне враження (Дружинин В.Ю, Суботялов М.А., Очкин Д.В. – останній, до речі, пропонує цікавий порівняльний аналіз концепцій шуньявади і маявади), показують, що МТСК в своєму розвитку сягнуло рівня підготовки освічених знавців філософії і теології (наскільки це поняття християнського походження приміниме до вішнуїзму).

Варто відзначити й одну з менш приємних рис дискурсу МТСК, яка проникла і на сторінки наукового видання: підміна загальновживаного у вітчизняному соціумі сенсу поняття “наука” “наукою” в традиційному індійському смислі – те, що дуже дивує і збиває з пантелику людей, які вперше зустрічаються з дискурсом МТСК стосовно “науковості ведичного знання”. Адекватнішим для позначення “ведичного знання” було б вживання терміну, який вказує на сакральність знань, на кшталт староєвропейського “гнозис” – щоб не створювати плутанини з позитивістською чи пост-позитивістською сучасною наукою.

Іще одна проблема дискурсу МТСК, яка виявилася на сторінках збірки: абсолютизація адептами МТСК свого “соціального вчення” — системи варнашрами, яку досить проблематично втілювати поза межами Індії.
Посилання на коментарі Шріли Прабгупади як на абсолютну істину також не завжди виглядає доречним у науковому дискурсі.
Розумію редколегію, якій в умовах тотальної нестачі якісних текстів доводиться включати до збірки такі опуси, але деякі тексти адептів МТСК виглядають псевдонауковими імітаціями.

Науковий рівень деяких авторів “зі сторони МТСК” відверто низький. Для ілюстрування цього закиду розглянемо статтю “Образ “Вия”: ведическое, реальное и мистическое“. Сам спосіб формулювання назви вже вказує на недостатню ознайомленість автора з концепціями “реального” і “містичного” сучасної науки. Автор тексту, Котляр Ю.В. посилається як на можливе джерело образу гоголівського Вія на тексти “Славянские Веды” і “Свято-русские веды”. На сьогодні наукове співтовариство класифікує ці тексти (та інші споріднені до них витвори російського неоязичництва на кшталт “Славяно-Арийские Веды”, далі “САВ”), як сучасні низькоякісні підробки, які зі світобаченням, філософією та релігією давніх слов’ян мають дуже мало спільного. Тому посилання на них допустиме в якості жарту на сторінках Луркмору чи при аналізі ідеології російського неоязичництва, але сприймати їх як серйозне історичне джерело, а тим більше, будувати доказову базу, яка б претендувала на наукову достовірність, не можна.
Фактично, логіка автора тексту така: Гоголь запозичив “божество Вій” з “Вед”, доказ: це “ведичне божество” згадується в текстах САВ. Враховуючи, що, як вважає більшість серйозних дослідників, час реальної появи всіх САВ-текстів — кінець ХХ- початок ХХІ століть, реальний шлях “Вія” протилежний — він протрапив у Слов’яно-арійські Веди, авторам яких не вистачало індологічних знань, з тексту Гоголя, без посилання на джерело.
Сама структура “тексту про Вія” також далека від наукових стандартів: зокрема, впадає у вічі повна відсутність висновків. Читача опусу може зацікавити кінематографічна міфологія про пригоди акторки радянського фільму про Вія, але ця інформація доречніше б виглядала на сторінках таблоїдів.

Стаття, самим фактом своєї появи і походження з середовища МТСК демонструє глибшу проблему – САВ-дискурс і САВ-міфологія стають настільки потужним трендом, що навіть академічному світові стає доволі важче протистояти його проникненню у науковий дискурс. І це особливо стосується пост-радянського сходознавства. Причини виникнення проблеми заслуговують окремого розгляду, однак найважливіша з них на нашу думку – відсутність базової релігієзнавчої освіти у школах. Вакуум заповнюється міфами і нісенітницями, які з вКонтакте транслюють гуру слов’яно-арійства, а іноді й самі віддані МТСК, які, особливо в Росії, прагнучи знайти спільний текст для ефективнішої проповіді та інкультурації «заграють» з російським «ведичним» неоязичництвом. Ця тенденція доволі дивна, враховуючи агресивний і відверто політичний характер останнього та налаштованість МТСК на філософію ахімси та намагання політики уникати. Навряд чи з російських скінхедів зі свастиками вдасться зробити гарних брамачарі. Цей феномен вказує на слабкість МТСК в адаптації своєї філософії та культурно-міфологічних кодів до російського середовища.

Ще один приклад “імітаційного підходу” і захоплення деяких адептів МТСК псевдонаукою — текст Жигулина А.А. “Ведическая методология управления развитием личности и общества в детабилизирующих условиях кризисов, катастроф и информационной революции“. За “науковоподібним” структуруванням (визначення актуальності, аналіз джерел) текст виглядає щонайменше незграбним дампом дисертаційного дослідження.
Однак поза завеликою для статті “формальною” частиною зустрічаємо спекулятивні твердження на кшталт “сознание в группе таких живых существ, как дерево, муха, комар, паук растет по возрастающей. … Паук подтверждает свое преимущество тем, что легко ловит муху и комара в паутину” (с.31). Або “Индия находится на высшем этапе развития общественного сознания” (с.32) – будь-якому досліднику індійських соціумів чи мандрівникові, який бував у Індії і ознайомився з її проблемами, це твердження видасться, як мінімум, суперечливим. Спірними в тексті видаються й “історичні” узагальнення автора, посилання на джерела яких відсутні.
Однак основний недолік тексту, який відволікає читача і робить його малозрозумілим, це схеми, якими так хворіла гуманітаристика середини минулого століття. У тексті про “керування розвитком особистості” ці графічно складні конструкти виглядають не зовсім доречно, тим більше, що пропоновані в них рецепти порятунку суспільства відірвані від життя і навряд чи можуть втілюватися поза вузькими рамками общин МТСК.
Поетапна схеми зміни суспільства нагадує мрії про побудову ідеального соціуму європейського Середньовіччя. Однак “Утопія” Мура написана барвистою художньою мовою все ж, читається легше, ніж психологія майбутнього соціуму Харе Крішна описана сухою мовою бюрократів. Найбільше лякає те, що автор, схоже, на повному серйозі збирається пропагувати чи й втілювати результати свого дослідження.

Далі – гірше, – автор вибудовує (мову зберігаю) “интегральный показатель оценки эффективного развития личности и общества в краткосрочной перспективе”. Після цього читачеві, спраглому взнати правильний спосіб змінити соціум, пропонують складну формулу, яка враховує “коефіцієнт відмови від м’яса”, “коефіцієнт мантра медитації і відмови від ЗМІ” (цікаво, чому психотехніка і аскеза поєднані в один блок?) та “коефіцієнт участі в духовних святах” (цікаво, “духовні свята”– це лише свята МТСК, і чи визнаватиме автор у визначенні свого інтегрального показника мантра-медитації буддистів?). Революційність досліження визнаємо, цікаво лише, чому цей “прорив” у суспільних науках і його автора не цитують авторитетні журнали? – Зайва складність може вразити глядачів вебінарів, які, схоже, проводить автор, однак, недоречна в тексті, який претендує на “науковість” і аналітичність. Пам’ятаємо принцип бритви Оккама – зайві сутності рідко ведуть пізнання у правильний бік. Висновки інакше як “єдиноістинними” назвати не можна – авторська методологія розвитку особистості цим текстом не лише “обоснована”, а й “доказана” … створенням сільськогосподарських проектів МТСК (понад 90% цих господарств зазнало невдачі і всього кілька таких общин на планеті можна назвати справді успішними).

Показова також оглядова стаття про суд над Бхагавад-Гітою в Томську, яка після детального викладу перипетій процесу закликає до “проведення феноменологічної редукції щодо природніх установок буденної свідомості…” (с.147). Автор залишає читача на найцікавішому місці, так і не повідомивши, чим же закінчився скандальний процес.

Окремо хочеться відзначити культурну роботу яку проробило МТСК в Україні: постання потужної “прикрішнаїченої тусовки”, “відкриття” Індії і Сходу широкому прошарку суспільства, ознайомлення молоді, особливо міської, з практиками, культурою, філософією вішнуїзму.

ВИСНОВКИ

Оскільки збірка матеріалів літньої школи позиціонується як релігієзнавча, деякі (що приємно, – далеко не всі) тексти зі сторони вайшнавізму демонстрували не завжди належний науковий рівень.

Загалом же, попри окреслені недоліки, враження від видання позитивне. Інтерес до релігій та культури Індії в українському суспільстві хоч і повільно, але зростає. МТСК в Україні вже достатньо інституалізувалося, показало, що воно тут “серйозно й надовго” і досягло достатньої “організаційної зрілості”, щоб почали йти на діалог, хоча він не завжди вдається. Вайшнави, за звичкою, дотримуються жанру проповіді і позиції вчитель-слухачі, що ставить протилежну сторону в незручну позицію, де діалог майже неможливий.

Загалом, проведення спільних літніх шкіл і поява таких збірок статей – надзвичайно позитивне явище як для релігієзнавчого товариства і його вивчення неовайшнавізму, так і для самого МТСК, яке розуміє, що потрібно долати прірву незнання і заперечення між ним і науковою спільнотою.

Окремо хочеться зупинитися на заключному тексті збірки — статті І.Козловського “Проблема инкультурации вайшнавизма в современный украинский контекст“. Це найкращий на сьогодні текст в українському релігієзнавстві, який описує проблеми та досягнення інкультурації МТСК в українські реалії. Козловський І. ставить сутнісні питання, на які МТСК відповісти важко, але потрібно, якщо воно бажає продовжувати серйозний розвиток в українському суспільстві. На ці питання мають відповісти й українські релігієзнавці для кращого розуміння явища неовайшнавізму в Україні: чи змогла релігійна традиція МТСК адаптуватися до українських культур і реалій? Як би не хотілося рухові “Харе Крішна” бачити себе універсальним, понадчасовим і понадкультурним, насправді, відбувається не лише його інкультурація в українське суспільство, але й інтеркультурація — вплив української реальності на саме МТСК. Наскільки рух усвідомлює це і готовий до змін?

Наскільки глибоко\поверхово українські вайшнави занурюються у гаудія-ваййшнавізм, чи те, чим вони його вважають?
Чи можливий шлях вайшнава в сучасній Україні взагалі?

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.