Що значить свобода совісті в Україні?

45CF0312 1 Що значить свобода совісті в Україні?Нещодавно довелось мати справу з Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації”. Виявилось, що в цьому документі є багато цікавого й дивного.

Вже з самої назви Закону видне поєднання в уявленні законотворців свободи совісті саме з організованою релігійністю.

Звучить абстрактно, розберемось, що це значить на практиці.

А „на практиці” задля отримати відкосу від армії в альтернативну службу „за релігійними переконаннями” до воєнкомату потрібно принести довідку з релігійної організації, що ти, насправді до неї належиш.

Якщо ж релігійна організація невелика і незареєстрована, або у тебе є особисті релігійні переконання, які ти з жодною з наявних зареєстрованих релігійних громад „не справляєш”, тобі нема 25 років і ти чоловічої статі – Держава зобов’язує брати в руки автомат. Так-от, виходить – без бумажки – ти не релігійний. І вся свобода совісті тут.

В благородному намірі контролювати кожен аспект людської діяльнсоті Держава

наша зробила спеціальний документ, що контролює та регулює такі сфери як свобода совісті та релігійність. З документу цього, однак, складається враження що поза релігійною організацією релігійного життя нема і бути не може.

Поясню, звідки ростуть ноги: з уявлення, що індивідуальної релігійності не буває, а релігійність – феномен колективний.

 

Наскільки це не абсурдно, законотворець користувався саме цією взятою з „радянського релігієзнавства” – наукового атеїзму тезою, згідно якої релігія – це свого роду масовий психоз і аж ніяк не індивідуальний феномен.

Перше, що кидається увічі по прочитанню закону та ознайомленню з механізмами його імплементації — надзвичайна бюрократизованість – закон явно спрямовано не на віруючого індивіда, а на юридично оформлені (через складну і нудну процедуру) організаціїї. В питанні формулювань автори виявилися надзвичайно абстрактними  — конкретного не сказано  майже нічого, а для зменшення клопот  з релігійними утвореннями, держслужбовцями все, що стосується релігійності, зводиться до індукції церковних громад до рівня звичайних юридичних організацій, ігноруючи при цьому незареєстровані організації та індивіда, релігійну особу як таку – найменшого і основного (з точки зору ліберальних, демократичних цінностей) носія релігійності.

З незрозумілих причин Закон обмежує форми, в яких можуть існувати релігійні організації – якщо великим церквам з розгалуженою організацією і зручно будувати свої стосунки за принципом держава-юридична особа (хоча зводячи церкву до такого статусу в своїх очах, держава принижує саму себе, відмовляючись бачити в церкві провідника духовності, організацію, яка робить людей  і світ кращими), то це може не бути зручно дрібним за кількістю прихожан організаціям; європейські моделі державно-церковних відносин часто відмовляються від побудови таких складних стосунків.

Закон також обмежує мінімальну кількість засновників організації до десяти.  Незрозуміло чому обранна саме ця цифра – мабуть з міркувань нацбезпеки, однак для створення місцевого релігійного об’єднання, особливо для вихідців з віддалених країн навіть ця цифра буде завеликою – ця норма часто викликає критику, як така, що спрямована на дискримінацію релігійних меншин.

Фактично, благо від легалізації (т.є. реєстрації в Державному комітеті у справах національностей та релігій) для релігійної організації одне – вона стає юридичною особою і може офіційно заключати трудові договори і  судитися для “задоволення своїх прав” і отримує велику кількість обов’язків на кшталт “не займати свободу і гідність, життя і здоров’я” громадян. Не кажучи вже про те, що ці поняття є дуже абстрактними і визначити їх порушення дуже важко, фактично Держава бере на себе роль Господа Бога – все вона знає краще за релігію, – чи відбулися всі ці насилля над свободою, гідністю, а Державна Медична Система здатна адекватно визначити нанесення здоров’ю шкоди.

Якщо ж релігійна організація зацікавлена лише в активній “обрядовій та богослужбовій діяльності” і не вважає потрібним покладатися на державу в своїх зовнішніх стосунках, а всередині у ній все добре, то нічого хорошого реєстрація не дає, і нічого хорошого в Законі їй не забезпечується. Однак якщо така мала організація почне рости не реєструючись, нею зацікавлюється відповідна структура в складі СБУ, і до неї починають звертатися чиновники з різними питаннями, які в таких організацій викликають нерозуміння та щирий подив (особливо, коли виявляється, що ці питання задаються серйозно).

Нажаль, Закон не вказує на адекватні способи контролю місцевих органів, якщо ті відмовляють в реєстрації громади, яка дотрималася усіх вимог, або штучно затягують реєстрацію чи питання повернення або використання майна. Практика років незалежності України показала, що такі зловживання відбуваються дуже часто, а процедура “відновлення справедливості” практично відсутня.

Звичайна релігійна (не віруюча, а саме релігійна) людина, як виявилось,  не може скористатися навіть поблажкою в Законі стосовно альтернативної служби, — наприклад, коли вона є членом незареєстрованої незначної конфесії, або взагалі не належить ні до чого, однак в силу внутрішнього досвіду або “переконань” не збирається вбивати кого-небудь ради такої химерної цінності як держава, чи, взагалі, брати до рук предмети, телеологія яких полягає у позбавленні життя живих істот – адже такі предмети несуть негативну енергію, до якої представники течій, що практикують медитацію і ахімсу можуть бути дуже чутливі, хоча  частина 4 ст. 35 Конституції гарантує, що у випадку, коли виконання військового обов‘язку громадян суперечить їх релігійним переконанням, то його виконання може бути замінено альтернативною (невійськовою) службою. Довести у воєнкоматі свої індивідуальні релігійні переконання сьогодні практично неможливо.

Стаття 14 “У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, а також спеціалістів.” – відразу постає питання: як неспеціалісти – люди, що сидять в сільрадах можуть вирішити щось адекватне? Адже зрозуміло, що такі питання мають виноситися на розгляд компетентних, незаангажованих і толерантних спеціалістів.

Стаття 21 вказує, що іноземним громадянам для проповіді потрібно вести свою діяльність і потрапляти до країни “за офіційним погодженням з державним органом який затвердив статут…” Виходить, що якщо немає зареєстрованої організації зі статутом, то запросити проповідника з-за кордону нікому, чому його не може просто запросити громадянин України, або кілька громадян України, яким на сьогодні доводиться створювати під приїзд духовного вчителя цілу юридичну організацію, а потім незрозуміло як її закривати – таке формулювання створює штучні і безпідставні перешкоди релігійним діячам і віруючим. Відсутність базової релігієзнавчої освіти і стереотипи чиновників змушують їх сприймати заявки незвичайних для них релігій як прояви шпигунської\терористичної діяльності і забороняти або дуже обмежувати візити іноземних проповідників і священослужителів, в той час як вони часто сприяють підвищенню загального рівня культури та духовності українського народу.

Таким чином, базовий закон, який має регламентувати релігійну діяльність, насправді залишає серйозні лакуни стосовно наступних важлих питань регулювання державно-церковних стосунків:

У Законі не вказується ніяких вирішень проблеми наступного характеру: що робити,  коли “посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;” є частиною “справляння культу” і прихильники даної конфесії зовсім не проти цього в силу певних не відомих Державі причин.

Попри те, що Закон чітко пропагує відокремлення Держави від Церкви в сфері шкільної освіти, це не заважає лобістам від УПЦ як КП так і МП проштовхувати ідею введення в школи викладання основ православної етики.

Проблема місіонерської діяльності Законом віддана на примхи дерслужбовців (яскравий приклад – буддиський миротворець Дзенсей Тарасава, якого одного разу суто в силу бюрократичних факторів “видворили” з України) – захочемо дозволимо вам в’їзд, захочемо – не дозволимо. До чого це призводить на практиці, легко здогадатися.

Загалом Закон залишає забагато повноважень місцевій владі, що на практиці нерідко призводить до нехтування правами людини, надання на місцях пріоритету традиційними церквам іноді всупереч інтересів „новоприбулих” конфесій та банального хабарництва коли доходить до реєстрації статутів та суперечок з церковним майном.

До проблеми Закону, який намагається регулювати таку царину як свобода совісті та релігійність, логічно примикає функціонування палєзного Комітету Верховної Ради в справах культури й духовності – як духовність може контролюватися та регулюватися таким ограном як Комітет Верховної Ради зрозуміти не може ніхто. Судячи з діяльності Комітету – в ньому – теж. Про це – наступного разу.

Опубліковано: http://infoporn.org.ua/materials/articles/Shcho_znachit_svoboda_sovisti_v_Ukraini/46791

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , . Bookmark the permalink.