Райські хутори і карма російських священиків

77489.p Райські хутори і карма російських священиківТрапилися цікаві замальовки з життя і практики православних священиків в Росії.

Священик Ярослав Шипов. «Райские хутора» и другие рассказы. — М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2012.

Картинка «Райських хуторів» похмура – занепад «глубінкі», алкоголізм, виживання священицтва у вимираючих селах Росії, погляд зсередини на «найбільшу у світі православну країну», в якій православність переможена вже майже на всіх фронтах.

Правда, особливої трагедії, яку переживають поборники православ’я, тут не бачу – якщо не вдаватися в риторику на кшталт, що православ’я — не одна з багатьох релігій у духовній скарбниці людства, а супер-особлива і «єдино-істинна», виявляється, що автор описав звичайну складову історичного процесу – всі масштабні за охопленням людей і століть релігії переживають зародження, полум’яне поширення, зрілість, впадіння у маразм фундаменталізм, занепад, і, або знищенняносіїв, або тихе тління, або виродження у клоунаду і бізнес. Але звідти на Землю все приходять і приходять нові й нові Откровення, тому особливо переживати з занепаду РПЦ не бачу сенсу. Як кажуть індуси, шанті-шанті іц окей.

Можливо, на заміну вочевидь заскладному і занадто архаїчному російському православ’ю в цю країну прийде щось нове, легше і зрозуміліше народу.

Ну й, на правах цинічного релігієзнавчого жарту, можна, наприклад, оцінити успіхи кришнаїтів у Росії…

Текст «Райських хуторів» (а він складається з коротких, лише зрідка взаємопов’язаних розповідей) спершу читається дуже легко і «на приколі», але чим далі в дєбрі загадочной русской души – тим більше жуті від цих простих мисливсько-рибальсько-священицьких рядків. І автор майже не «судить» (окрім коротких життєвих висновків стосовно «баб», іноземців та американців – все інше подається у суто «феноменологічному» ключі).

Найцікавіше в книзі – життєві історії повернення людей до пошуків Бога, знакові події (в яких «заточений під певним кутом» релігійний розум бачить Провидіння).

Окремий «пласт» тексту – описи народних забобон, прикмет, та російського магізму з його «лукашками да окаяшками»:

— позвали меня, чтобы освятить несколько домов, – завелась в них всякая нечисть. Надо заметить, что край наш вообще на пакость богат: то и дело газетчики, помраченные тягостным духом времени, восторженно сообщают о бесчинствах «барабашек» и полтергейстах; а однажды отыскали в архивах, что, согласно древним преданиям, под нами находится место сбора всех областных демонов, и даже напечатали старинную географическую карту.

Матеріали Шипова на тему «народного язичництва» у православній країні стануть знахідкою для психологів та істориків релігії майбутнього — люди в російській «глубінкє» досі іноді вірять в русалок, чи методом справа-наліво пишуть листи «лєшему».

Етнографічно дуже цікаві побутові деталі життя в Росії, такі як бомбардування скрижанілих річок навесні бомбами з літаків, або виявляється, для того, щоб викопати могилу в мерзлоті, дуже допомагає бензопилка.

Чи таке:

Здесь так принято: приходя зимой на могилку, делают в снегу углубление – пробивают кулаком по локоть – и на дно ставят свечку: она спокойно горит себе в глубине, не боясь ни ветра, ни снегопада. Сугроб сияет теплым свечением, и на душе делается тепло.

Попри картини занепаду і вимирання у священиків знаходяться сили служити,

У їхніх життях ще трапляються ті дивні збіги, які супроводжують дійсно релігійних людей і вказують на якусь глибинну і ще не розгадану людством взаємопов’язаність подій світу.

Деякі «наскрізні нитки» тексту відверто дивують, ніби за вікнами зовсім не ХХІ століття, а XVIII, наприклад:

іноземцефобія, яка у священослужителя іноді зашкалює: корреспондент местной газеты – человек современных веяний – посетил районного колдуна, чтобы тот указал ему место нахождения пропавшего охотника.

– Ушел в астрал, – привычно объяснил экстрасенс

– Предупреждал я охотоведа: не зови иностранцев, не принесут они никакого добра…

А ще складається враження, що недовіра до «загряниці» просякла свідомість усих персонажів-священиків – так їм там погано, і не видно там нічого духовного, і справді релігійне тільки в Росії і є, а в усих інших країнах немає. Резюмується це бачення духовності у прекрасному пасажі (алко)диякона, який приїхав у Швейцарію, і якого аборигени затягли в ресторан: «Дикая страна, – говорит, – нет ни водки, ни соленых огурцов, ни кислой капусты, а селедка – сладкая, хоть с чаем ее вместо варенья ешь… Куда мы попали?..» або «– Погибла Россия или не погибла – одному Богу известно. А Европа с ее деньгами и обустроенностью – такая тухлятина!».

Той же диякон резюмує концепцію щастя: «есть только три главных счастья: быть православным, жить в России и в России умереть». Чомусь за цією духовністю бачиться в основному боязнь Іншого, небажання і страх його вивчати, пізнавати й любити, і, відповідно, змінюватися і розвиватися у взаємодії з ним.

Показове:

….И каждый день молимся за Россию.

– А за Америку?

– Дерзновения нет.

– Это как же?

– Нет у нас дерзновения молиться за дом сатаны…

Іще пару моментів, які здивували – в образах, які передає священик, просвічується туга за втраченою величчю – будуванням ракет, перемогою у WW2 (війна, словами автора, «досі володіє пам’яттю суспільства»), військово-промисловим комплексом, америкофобією і легким антисемітизмом – невже весь цей великоімперський дискурс настільки сильний у російській культурі, що проникає в голови навіть позастоличним священикам? Схоже, що таки проникає — політичні погляди автора чітко виражаються у характеристиці сільського кореспондента

двинулся соображением ума: стал собирать митинги, требовать свободы слова и прав человека

Або:

— что хорошего на том свете?

— Там хоть демократов нет…

 Окрема тема книги «Райские хутора» — жінка, точніше, «баба», сприйняття її і ставлення до неї «служителем культу»:

сознание деревенской женщины не было помрачено туманом эмансипации: она имела ясное представление о своем месте и потому никаких претензий к Ивану Фомичу никогда не высказывала. Возможно, именно это обстоятельство и придавало их семейной жизни необыкновенную прочность.

Або висловлювання стосовно прекрасної статі, які багатьом сучасним емансипованим чи гендерносвідомим городянкам здалися б образливими:

— С женщин, наверное, и на Страшном Суде ничего не спросят. Ну что с них спрашивать? Чуда в перьях… Похоже, за все придется отвечать нам

Тема «горячитєльних напітков» розкрита повністю і, навіть, занадто: у російських селах нереально жорсткий алкоголізм, який (разом з «економічними чинниками») вже майже винищив населення:

– Мне пора ехать, но я не нахожу ни одного человека, который был бы в состоянии отвезти меня. Женщины отправляются искать по деревне трезвого шофера

Зрозуміло, Росія – країна з суворим і холодним кліматом, але мотив вживання алкоголю трапляється якось дуже вже в багатьох розповідях. Це (разом з боротьбою з вовками і ведмедями) додає особливої, стереотипної «російськості» в картини священицького служіння. Тотального алкоголізму так багато, що авторові-священику іноді доводиться винахідливо ховати його за всілякими евфемізмами, і потрапляти в дивні життєві ситуації, коли будучи єдиним тверезим чоловіком на багато кілометрів довкола і щоб виконати свої релігійні обов’язки доводиться вчитися керувати такими екзотичними видами транспорту як дрезина.

Навіть героїчний бунт одного з персонажів проти телевізора, замість бути, як те вчить сучасна епоха, високосвідомим вибором зрілої особистості, здійснюється у стані жорсткої алкоінтоксикації, – і, хоч і закінчується розрубанням демонозомбатора і втратою сили чортів, які лізли з нього на героя оповідання, все ж, виявився суто актом алковідчаю….

 Служіння (і саме виживання) православного священицтва у цих умовах вражає, як і те, що їм вдається зберігати любов і співчуття до ближніх та з останніх сил тягнути свої хрести. На скільки їх вистачить? Хто їх замінить? — Десь на днях офіційний клоун від РПЦ видав тирадку  про майбутніх священиків-гастарбайтерів. (До речі, чи не було в цій фразі зверхнього чи образливого ставлення до нацменшин?)… Може саме це й чекає російське православ’я?

Книга Шипова – немов пірнання у світ людей, де молебен про дощ приносить дощ, щира молитва перед рибалкою в «нерибному місці» чудом приносить влов, а кармічний бумеранг часто повертається дуже й дуже швидко, і зовсім не в наступному житті…

Як один з підсумків до книги – слова російського єпископа, які автор-ієрей дозволяє  собі повторити: «Степень духовного одичания нашего народа невероятна».

А Ю.Чорноморець прокоментував розповіді Шипова так: «Россия уже умерла, но не все это поняли»…

Смачні цитатки з книги «Райские хутора» Ярослава Шипова:

– всякому хорошому делу сопутствуют искушения

–        Про післявоєнні роки: «Мужики тогда, известное дело, были в необычайной цене – для примера отец Севастиан сообщил, что от тутошнего лесника, которого по причине преклонения возраста на фронт не взяли, шестеро баб народили детишек. «Что ж поделаешь? – объяснял отец Севастиан. – Население продолжать надобно? Надобно! А мужского полу, кроме лесника, никого нет. Вот они и постановили: мол, будем ходить к тебе, а ты выручай, а то вдруг все мужики на войне сгинут – что же тогда, народу совсем прекратиться?.. В открытую постановили – их мужья к той поре уже сгинули… Он сопротивлялся поначалу – совестливый был мужичок, я еще застал его, правда, совсем уж дряхленького, – но потом вошел в понимание…» Такая вот была жизнь. И вдруг: солдатик, молоденький, при руках и ногах, – заглядение! Бросились на него бабы и девки, а он что – его дело солдатское….

–         Отчего на наше село нынче такая напасть – каждую неделю кто-нибудь да умирает, и в основном – мужики? Полсела, почитай, – одни вдовы с ребятишками и остались… Старухи говорят: прямо как в сорок пятом… Может, нам – того… «сделано»?..

–        Про синхроністичності/чудеса: В жизни каждого взрослого человека легко отыщутся два – три случая, которые иначе как чудесными совпадениями не назовешь. Их может быть и более, но, конечно, не слишком много, дабы от избыточности впечатлений человек не потерял душевного равновесия и не лишился рассудка. Иногда нам удается истолковывать смысл, значение или предназначение таковых совпадений, чаще же они остаются загадкой, которая время от времени тревожит наше сознание,

–        Ще про «сімейні синхроністичності»: Не ведаю, что означает каждое из этих совпадений по отдельности и означает ли что-либо вообще, однако взятые вместе они навевают мысль о том, что целые фамилии из поколения в поколение живут, словно привязанные к колышку. И как бы далеко ни забредали мы в своих исканиях и дерзаниях, нас время от времени возвращают к этому колышку. Для смирения, может быть. Чтобы напомнить, кто мы, откуда мы и где живем,

– цікаво, який відсоток помилок наших чоловіки – батьків, жінки – матерів, ми повторюємо

–        Церковно-соціологічне: священики, виявляється, теж схильні до типологізації матушок, бабульок і тітоньок: Есть такой тип церковных тетушек: ездят с прихода на приход, ссылаясь на чьи-то благословения, передают батюшкам приветы неведомо от кого, поклоны от незнакомых братий и сослужителей и рассказывают всякие новости: рассказывают, рассказывают… Ну, думается, коли уж такие тетушки есть, наверное, они зачеп-то нужны. Впрочем, не знаю.

Панотці теж, виявляється, потерпають від поширення у церквах діставучих бабців,  яких в Україні, нарешті, принаймні у великих містах вдалося втихомирити, а от в Росії, мабуть, не вдалося.

-приход у отца Виктора небольшой – сельцо потихоньку вымирает вместе со всем Отечеством … в деревне, где проживал священник, ни одного рыбака не осталось

–        :) мы ведь заняты не выяснением национальности, а спасением Души, которая по природе своей, как известно, есть христианка

–        Сумний висновок до книги Ярослава Шипова «Райские хутора»: «И кажется, что здоров среди нас один лишь [кот] Барсик

З.І: Текст знайшовся на рутрекері. Сподіваюся, автор не буде проти лінка на «піратський» ресурс.

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.