Протестантизм в Україні: причини популярності

З 1997 року кількість протестантських громад в Україні зросла майже в 2,3 рази. Тенденція росту зберігається і непокоїть ієрархів “традиційних” церков – не лише через турботу про “заблудлих” братів, а й через зменшення потенційної пастви. Злет протестантизму в Україні раніше пояснювали “західними грошима”, але це лише один з факторів і, вже давно, не головний.

Що ж стоїть за завоюваннями “нетрадиційного християнства” в Україні? Що штовхає українців, особливо молодь, в ці конфесії, що вони дають? Розчарування в “старій” духовності? Нові підходи? Люди, які ходять до баптиських, євангелістських та харизматичних храмів, хто вони? Це люди, що покинули православ’я? Чи вони з “невизначених”, які навернулися? Чи практики протестантизму здатні задовольнити специфічні релігійні потреби громадян, які не задовльняє те ж тисячолітнє православ’я?

Якщо у пострадянський період атеїсти масово хрестилися, бо “так треба”, не зовсім розуміючи, що роблять, і не знаючи часто ні Символу віри, ні елементарного “Отче наш”, то прийняття хрещення у протестантській конфесії, зазвичай, є актом більш осмисленого вибору. Люди, які відносять себе до протестантів, частіше моляться та відвідують молитовні будинки, ніж ті, хто на соцопитуваннях визначають себе як “православні”.

 За статистикою Держкомнацрелігій, до середини 90-х років в Україні діяло понад 3,6 тис. протестантських осередків. Станом на початок 2012 року кількість зареєстрованих громад поступово наближається до 9000. І ще немало залишається незареєстрованими.

 Якщо відразу після проголошення незалежності Україною стрімкий ріст протестантизму відбувався за рахунок “легалізації” таємних та “підпільних” громад, то сьогодні кількісне зростання відбувається за рахунок сімейного виховання та новонавернених. Водночас відносно низьке зростання кількості прихожан “традиційних конфесій” пояснюється тим, що значна частина українців розчарувалася в традиційній релігійності, навіть не встигши з нею достатньо познайомитися.

 Поширення протестантизму останнього десятиліття – явище дуже складне й багатогранне. Причини його варто шукати не у тонкощах віровчення, і навіть не в тому, що “традиційні церкви” дещо дискредитували себе співпрацею з радянським режимом, а деякі їхні ієрархи їздять на дорогих авто. Справа радше в тому, що протестантизм несе новизну, як організаційну, так і в підході до людини, яка зі своїми проблемами набуває значно вищого значення, ніж у православ’ї. Не варто забувати і розмаїття методів, якими протестантські організації намагаються “достукатися” до потенційних віруючих та широкий спектр релігійних практик, які використовують різні конфесії.

 У саму структуру і спрямованість протестантських організацій закладено принципи, які в сучасних умовах дають їм переваги над занесеним у наші терени візантійськими монахами православ’ям, і досі багато в чому керованим чернечими моделями поведінки. Мирянська спрямованість протестантизму в сучасному все більш глобалізованому й секуляризованому суспільстві стає значною перевагою у справі “притягування“ прихожан. Ширша орієнтація на мирську проблематику і послідовне втілення концепцій соціального Євангелія порівняно з “традиційними” церквами результує в успіхи у соціальній роботі, яким протестанти завдячують значним авторитетом серед певних верств населення. Соціальної активності зі стану православних (вона серйозно почала розвиватися лише протягом останніх двох-трьох років) майже не помітно на фоні активності протестантів. Таким чином, протестантизм сьогодні виглядає конфесією більш придатною для існування у секуляризованому світі.

 Основних причин збільшення протестантських громад, що буде поступово продовжуватися і в найближчі роки, декілька:

 Сучасніші, ефективніші та агресивніші методи залучення нових членів та проповіді.Використовуючи матеріальну та інтелектуальну допомогу закордонних центрів, українські протестанти швидко навчилися масовим формам євангелізації, які практикуються на Заході (на стадіонах, у кінотеатрах та концертних залах), недоступним (особливо на початку дев’яностих) для православних місіонерів. Тільки з’явившись, ці методики вражали і населення і, особливо, православний клір, викликаючи у нього якщо не дезорієнтацію, то, принаймні, нерозуміння і нездатність ефективно протидіяти, чи, хоча б, систематично реагувати або, елементарно, наслідувати.

 Загалом, поглиблення пропагандистської та місіонерської активності є одним з найважливіших чинників у зміцненні позицій сучасного протестантизму. За 5-6 років діяльності протестантські церкви створили понад 90% усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій, діяльність яких спрямована на релігійне ангажування невіруючих, передусім молоді. Місіонерство, форми і методи якого у протестантизмі завжди були різноманітними і витонченими, за умов відсутності релігійних утисків стало особливо ефективним. У неопротестантському середовищі через місіонерство відбувається прихід майже третини новонавернених. Тому місії у практичній роботі, безпосередньо спрямованій на невіруючих або прозелітів, намагаються залучати якомога більше сторонніх на своїх заходах – релігійних форумах, фестивалях, масових сеансах зцілення. Увага до нових медіа-технологій також відіграє важливу роль: згадаймо – у дев’янсоті перші ксерокси з’явилися і розпочали роботу саме в протестантських громадах, в той час як православні з підозрою дивилися на, як казали деякі батюшки, “бєсовскіє продєлкі“ і ще донедавна відкрито демонстрували небажання долучатися до нових технологій. Не дивно, що через десятиліття масово використовувати настільні проектори розпочали теж зовсім не православні. Цей страх перед сучасними технологіями УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ почали систематично долати лише протягом останніх років – наприклад, сайти православних конфесій почали повноцінно працювати відносно недавно.

 Екуменічну діяльність, з якою православні досі дуже обережні, протестанти активно використовують для підняття свого авторитету, виступають ініціаторами міжконфесійних конференцій, молодіжних з’їздів, спільних культурних акцій з іншими конфесіями, не сприймаючи їх як “конкурентів”. Активне місіонерство зміцнює громади і підтримує в них дисципліну та дух активної діяльності, який супроводжує порівняно висока культура і техніка проповіді. Протестанти значно помітніші й зрозуміліші, ніж православні, – якщо до вас підходять на вулиці з літературою і дивними питаннями на кшталт “вєрітє лі ви в Бога” – можна бути на 100% впевненим – це протестанти, зазвичай баптисти, свідки Єгови, або які-небудь з численних п’ятидесятників чи харизматів, які вміло зав’яжуть розмову, зацікавлять, та чітко скажуть коли, куди й чого приходити.

 Ще одним “плюсом“ протестантських організацій є “вільні”, демократичніші системи прийняття і впровадження рішень, які на практиці виявляються набагато ефективнішими, ніж ієрархічні системи традиційних церков, недостатньо гнучкі в сучасних умовах. Висока автономність окремих общин і наявність великої кількості міжгромадних та міжконфесійних об’єднань та зв’язків дозволяють протестантам швидко й досить ефективно реагувати на майже будь-які виклики, імплементувати нові тактики та стратегії.

 Мова й культові практики. Багатьох, особливо молодь, у православ’ї УПЦ відлякує складність практики та незрозумілість літургійної мови. Без культурного підгрунтя опановування й засвоєння культових практик православ’я займає багато часу. На противагу, протестанти, зазвичай, користуються мовою місцевого населення, вміють просто (часто аж занадто примітивізуючи) пояснювати слухачам свої ідеї. Враховуючи ще й персональну увагу до кожного новоприбульця, не дивно, що в людей виникає бажання приходити до них ще і ще. Коли немає глибокого розуміння релігії, звертаєш увагу на дрібні деталі і на те, як тебе приймають – часто серед молоді чую мотивацію іти в протестанські молитовні будинки замість православних церков такого характеру: “Там нема злобних навіжених бабульок, все просто й зрозуміло.” І хоча, УПЦ досить успішно долає “злих бабульців”, цей стереотип досі сильний і діятиме проти церкви ще не один рік.

 Протестантизм буває “привабливішим“ і через причини суто психологічного характеру: це і нижчі стандарти релігійної практики – для пересічного громадянина процес входження в громаду простіший – зазвичай не треба вивчати напам’ять багато молитов, немає складної системи святих, ікон, давніх традицій та “зайвої інформації”, яка відволікає новачків від суті вчення, – людині легше сприйняти це, ніж вивчати тонкощі православ’я чи католицизму. І хоч за це протестанти отримують достатньо критики з боку “традиційників”, на кшталт – “віряни, що шукають глибин, пробують у вас, а потім тікають у православ’я”, не дивно, що протестантська проповідь отримує великий відгук у менш освічених суспільних прошарках.

 Згадана відсутність глибоких традицій, які православні вважають своєю прерогативою і використовують як один з аргументів у критиці протестантів, також стає перевагою “нетрадиційного” християнства – іноді вікові традиції не відповідають сучасним реаліям. – Це створює особливо характерне для православних (на відміну від католиків, які намагаються швидко знаходити нові соціальні рішення, через що мають набагато кращу ситуацію у залученні молоді) небажання змінюватися і розкриватися відповідно до вимог часу.

 Не забувають протестанти й того, що “кадри вирішують все”: більшість сильних об’єднань задовго до православних зрозуміла значення кількісної та якісної підготовки активістів та майбутніх священнослужителів – протестанти приділяють максимум уваги розвитку лідерів серед молоді, в основному керуючись західними зразками й методами, більш схожими на школи політичного і бізнесового лідерства, в той час як католики, та, особливо, православні, більше фокусуються на фундаментальному богослів’ї. Наслідки такої політики:

  •  вплив молоді на внутрішнє життя і розвиток протестантських організацій істотніший, ніж в інших конфесіях;
  • повна забезпеченість священнослужителями, чого не скажеш про “традиційників“;
  • більша гнучкість, швидша змінюваність та пристосування до сучасного світу

 Ще одним фактором, що надає протестантам авторитету в суспільстві, є обережне ставлення до політикиі намагання уникати політичних маніпуляцій, в яких часто грузнуть “традиційні“ церкви – практика показує, що з точки зору “приваблення неприваблених“ це – найправильніша стратегія.

 Малодослідженим і, однак, важливим феноменом, який вказує на розуміння неопротестантами (п’ятидесятниками й харизматами) деяких сторін релігії та релігійно-психологічних потреб сучасної людини постає кількість людей, які беруть участь у “масових зціленнях”, “говорінні язиками“ тощо. Заповнені зали і навіть стадіони вказують на те, що в суспільстві, чи радше в “колективному несвідомому“ є значні потреби ще не осмисленого наукою характеру, і що вони також зовсім незаслужено ігноруються традиційними церквами (католики в межах руху Charismatic Renewal обережно експериментують у цьому напрямі, православні — утримуються).

 “Західний фінансовий фактор”, про який досі за інерцією згадують ЗМІ, грав значну роль в перші роки після проголошення незалежності, – іноземні вливання дозволяли новим протестантським громадам реально допомагати тим, хто цього потребував, зазвичай ефективніше, ніж традиційні церкви. На сьогодні цей фактор значною мірою втратив важливість, оскільки найбільші протестантські конфесії давно змогли забезпечити собі автономне фінансування внаслідок відносної прозорості фінансових операцій та вдалому менеджменту.

 Підсумки

 Отже, сьогодні протестантизм – потужний багатогранний рух зі значним досвідом і напрацюваннями, який має що запропонувати досі дещо нерозбірливим у питаннях релігії українцям і має перспективи подальшого зростання і, відповідно, трансформації української “релігійної карти“.

 Окрім окреслених, причин злету протестантських конфесій багато. Серед них і певна мода, і зовнішня простота, і відсутність таких завад, як ефемери статусу “традиційних та панівних”, а раніше навіть “державних” церков, який досі створює певні ілюзії у розумінні реальної ситуації у “традиційному таборі” –“нетрадиційники” ж таких ілюзій не мають і в своїй роботі відштовхуються від реального стану речей і досягнень своїх організацій та покладаються лише на свої сили. Протестанти загартовані не лише життям за радянської влади, а й постійно ворожим довкіллям – наприклад, “сектантським” іміджем, який підтримує багато ЗМІ. – Дійсно, щоб називати себе православним сьогодні багато рішучості й сміливості не потрібно, а от щодня казати: “я *-ист” і потім пояснювати, що ти нормальна людина, а не жертва тоталітарного й деструктивного промивання мізків, може не кожен.

 Кількість пасивних членів, “зовнішніх, номінальних християн”, серед протестантів завжди була значно меншою, ніж серед православних чи (греко-) католиків, тому, будучи представленими на сторінках релігієзнавчої статистики, протестанти значно програють “традиційним конфесіям“ кількісно, однак потенціал трансформування українського суспільства, як і тенденція до подальшого посилення проповідницької, євангелізаційної активності як окремих членів протестантських церков, так і громад та організацій в цілому сьогодні виявляється і виявлятиметься все виразніше.

Опубліковано: РВУ http://www.religion.in.ua/main/analitica/18547-protestantizm-v-ukrayini-prichini-populyarnosti.html

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , . Bookmark the permalink.