Давиденко С. Межі нашої толерантності

220px GeneRobinson Давиденко С. Межі нашої толерантності

Gene Robinson — перший в історії християнських церков “відкритий” гомоєпископ, висвячений у 2003 єпіскопалами штату Нью Хемпшир

Гомопіп – це збочення і порушення обітниць, чи нормальний, прийнятний, здоровий вияв сексуальності, звільненої від релігійних забобон і накрутів? Як би ви поставилися до того, що духовний наставник у церкві, куди ходите ви/ваша дитина/родичі/близькі друзі – педрило гей (як і у політкоректному Заході скоро в нас, мабуть, не можна буде вживати слово “підарас” тому, може, варто звикати вже зараз)?

Ні, поки це в нас ще не заборонено, будемо називати цих людей, як то в нас заведено, підарасами, а священослужителів, які практикують одностатеві сексуальні стосунки – гомопопами чи попопідарасами.

 Головне моє питання таке: ми рівняємося на Захід, хочемо в Європу, – це все так, але наскільки ми готові приймати західні цінності, конкретно в сфері толерантності і релігії? Наскільки далеко ми готові зайти приймаючи навʼязувані Заходом моделі?

 Ставлення до підарасів і попопідарасів, зокрема, – це ще одна з багатьох ліній, які відділяють нас від Європи. Для Заходу образ попа-підараса з кожним роким все більше стає втіленням торжества ідей рівності, толерантності і поваги до людини, свого роду кульмінацією “демонократичних цінностей”. – Для нас же це, восновному, – огидне, збочене, неприйнятне викривлення чи доведення до абсурду цих самих цінностей.

 Феномен гомопопів у всіх християнських церквах відомий здавна. Церква, здавна ж, засуджувала це збочення, посилаючись на недвозначні тексти Біблії, особливо на розділ про кару Содома й Гоморри. На локальному рівні, неофіційно і вничку, церкви на проблему зпідарасення своїх ієреїв і архієреїв часто закривають очі – типовий приклад: РПЦ сьогодні.  Католикам важче – на Заході значно вища публічність і Ватиканові вже багато років доводиться виправдовуватися і відкупатися у постійних скандалах – як не з попопідарасами, то з попопедофілами.

Перелом стався лише в ХХ столітті коли деякі протестантські общини в США почали ставити на керівні душпастирські посади відкрито гомосексуальних чоловіків. Першою, здається, стала United Church of Christ у 1972. За ними пішли Metropolitan Community Church і Церква Швеції, та багато інших релігійних організацій США і Європи, які стали призначати публічно-підарастичних персонажів на досить високі посади.

Піком гомо-висвячень стало призначення у 2003 американськими єпископалами відкритого гомопопа  єпископом Нового Хемпширу. Ця подія розколола англіканську церкву на “демократів” і “традиціоналістів”…

            На православних форумах теми про підарастію серед ієреїв досі соромʼязливо прикривають. У цьому році Московський патріархат застеріг владу Молдови від прийняття закону про недискримінацію (одна з умов вступу країни до Євросоюзу), який передбачає надання рівних прав сексуальним меншинам. Водночас зі стану самого РПЦ постійно долітають чутки про попопідарастію серед вищого керівництва і навіть про цілі гомомонастирі у Підмосковʼї, однак Церква все заперечує і ніякого обговорення не веде. Українські церкви, в основному, теж мовчать.   

 Для католиків гомопопи стали величезною проблемою, особливо в Штатах, з їх модою на гомосексуалізм. Фінансовані гомоорганізаціями дослідження показують, що майже третина католицьких священиків США – попопідараси, а прихожани-католики (у 2006) у ставленні до питання чи можна підарасів висвячувати в священики та єпископи розділилися майже порівну. Реальна ситуація, схоже, не настільки драматична, але Ватиканові вже довелося піти на поступки: Католицька Церква дозволила посвяту в духовний сан осіб, які мали гомодосвід, однак не продовжують розпусти протягом кількох років, не беруть участі в гомокультурі і “не мають глибоко-засілих гомосхильностей”.

 Коротше, західне суспільство у своєму політкоректному квесті рухається все далі у напрямку надання підарам таких же прав як і гетеросексуалам, і цей процес не може не зачіпати церкви, які з різною швидкістю прогинаються під секулярний тиск.  На Заході є багато гомосвящеників і гомоєпископів, які ведуть цілком публічне гомо-життя і нітрохи не стидаються своєї орієнтації, пропагують її нормальність і вважають підарастію і духовне пастирство цілком сумісними – нормальним, здоровим явищем. І до сраки історію про Содом. Наступним кроком буде, схоже, вимога рівноправності і в питанні гомошлюбів для священиків. Подивимося.

 Чи можемо ми уявити і сприйняти як належне, наприклад, двох батюшок, які живуть у легальному шлюбі, “розписані”, зі штампом у паспорті? Важко, а от багато європейців можуть, іще й аплодували б сміливості гомопанотців… мабуть ми тут у варварському патріархаті недорозвинені якісь зі своїм православʼям і грекокатолицизмом…

 Пересічну українську свідомість найбільше у цьому феномені дивує питання – ну добре, пердольте там один одного тихцем, але якого біса треба ставати “відкритими”, і добиватися “офіційного” визнання своєї поведінки нормою, і чхати на Біблію і всілякі там тисячолітні церковні приписи і канони?…. Може для них там і Святе Письмо значить щось зовсім інше, ніж для нас?

 Отже, питання по суті: все-таки, чи може людина, яка претендує на якийсь моральний і духовний авторитет, якщо не для всього соціуму, то хоча б для своєї пастви, бути підарасом? Куди такий духовний авторитет поведе свою паству?

 Чекайте, піп — теж людина і в неї є сексуальність, яку Церква, щоправда, намагається навчити контролювати. Але якщо ми вже достатньо прониклися західними цінностями, здемократизувалися і оцивілізувалися, то чому б не визнавати право священика і на такі маленькі задоволення? А потім і право підарасів на шлюб?

 Де має проходити межа толерантності і прийнятності чужої толерантності?

Захід наводить аргументи за гомопопство, наша провінційна і патріархальна свідомість шалено противиться:

 Пофіг на сексуальність, у протестантів з вимогою целібату у священицтва взагалі значно мʼякше, ніж у католиків і православних, тому – якщо сексуальність прямо не заборонена, нема й гріха в ній. Ну, а традиційна-нетрадиційна, то вже особисті деталі?

 Але якщо суспільство “легалізує” гомосвящеників, чи не стане наступним кроком реальність Снаффа Пєлєвіна: легалізація всіх інших -філій, включно з зоо-, некро-, педо-, робото-…?

Відповідь: причім тут це – то ж збочення, а два волохаті мужики, які, за Тєпловим, “пруть одне одного в какальник” – то зовсім не збочення, врешті-решт, скільки чоловіків пруть таким чином своїх жінок і нічого…. Всім треба рівні права, типу, а чому жонатим можна, а нам ніззя, це ж наша приватна справа!

 ВИСНОВКИ

Чи побачимо ми через кількадесят років публічних, “відкритих” священиків-зоофілів? І споживачів новин, які аплодуватимуть їхній сміливості?

 А що як якась чергова нова американська прополіткоректна секта у своєму “новому істинному відновленому прочитанні” Святого Письма знайде там вказівки на те, що, наприклад, хтось з біблійних персонажів, наприклад, апостолів, чи навіть Він Сам, мав стосунок до гомозбочень? Що як таке прочитання сподобається західному демократичному суспільству? Чи приймемо ми його? Чи будемо чмирити своїх ПГМ-нутих критиків такого прочитання?

 Куди рухається суспільство? Чи побачимо ми в найближчому майбутньому “відкритих” гомо-архиєпископів, гомо-митрополитів і, страшно подумати, гомо-патріархів?

Оригінальний текст опубліковано з політкоректною правкою: http://infoporn.org.ua/materials/articles/Mezhi_nashoi_tolerantnosti/52671

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.