Калі, Рамакрішна й Вівекананда

ramakrishnaandbibeka e1431602323182 Калі, Рамакрішна й Вівекананда

Кшатрій Вівеканада і його гуру Рамакрішна (ліворуч)

Рамакрішна, досягнувши пізнання Брахмана в самадхі, просить послати йому учня, який зміг би краще допомогти полегшити страждання світу — і насамперед страждання бідних і знедолених в Індії. Врешті-решт, суто випадково :), зустрічає 17-річного Нарендру Натха Датту, майбутнього Вівекананду, у домі лихваря.

Ромен Роллан цитує враження Рамакрішни від цієї зустрічі з майбутнім учнем: «Я помітив у ньому повну неувагу до тіла, до прикрас, відсутність якої-небудь прив’язаності до зовнішніх речей. А його очі! Здавалось, що якась сила проникла у глибини його духу.. Я подумав — чи можливо, що така людина живе в Калькутті?»

Водночас перше враження Нарена, якого Рамакрішна попросив привести до себе, цілком протилежне: «Тут я ніби звалився з неба. “До кого я прийшов? – подумав я. – Імовірно, він буйний божевільний. Як він наважується так говорити зі мною, сином Бісканата Датти?”».

Тут варто зазначити, що, на відміну від Рамакрішни, Нарендранатт Датт був кшатрієм, войовничим, гордим і сильним. І, крім традиційної індійської філософії, вивчав також західну філософію, любив диспути, був членом масонської ложі і однієї з гілок Брамо Самадж.

Будучи індійцем, він, звісно, прагнув зустріти того, хто міг би дійсно сказати: «Так, я бачив бога». Водночас був налаштований досить скептично. А перше, що сказав йому Рамакрішна, перебуваючи у стані екстазу — фактично визнав його самого, Нарендранатта Датту, втіленням Брахмана.

Вражений Нарен вирішує більше не зустрічатися з Рамакрішною, однак обіцяє йому прийти пізніше з ввічливості. І через місяць таки приходить не в силах забути майбутнього вчителя, який після виходу з екстатичного стану поводився цілком як нормальний і таки дійсно казав, що бачив Бога.

Під час цього другого візиту Рамакрішна торкається Нарена (ред.: От вона – “передача через дотик”) і той бачить видіння: «З відкритими очима я побачив, що стіна і все, що було в кімнаті, закружляло і зникло в небутті… Весь всесвіт, а з ним і моя особистість, здавалось, готові були розтанути у безіменній порожнечі, яка поглинає все суще. Мене охопив жах, я подумав, що перебуваю перед лицем смерті…».

Нарен просить Рамакрішну зупинити видіння і воно зникає. Однак приходить знов і знову, сперечаючись із Рамакрішною і піддаючи сумніву його віру. Майбутній вчитель ставиться з повагою до скептицизму майбутнього учня, хоча з точки зору традиційних стосунків між учнем та гуру в Індії поведінка Нарена виглядала вкрай нешанобливо. Рамакрішна, однак, не хотів тримати дистанцію між собою та учнями, вважаючи, що Матір-Калі говорить через нього, тому він не кращий за тих, кого мав би вчити.

Через чотири роки Нарен втрачає батька, і це приводить колись заможну родину кшатріїв до розорення, злиднів, і навіть голоду. Таке жорстке зіткнення з реальністю змушує Нарена “повстати” проти Бога — він починає шокувати колишніх друзів та родичів, говорячи, що Бог злий або його не існує, нагадуючи Івана Карамазова: його “атеїзм”, насправді, — бунт проти Бога, який не може бути милосердним, якщо може допустити стільки страждань.  Однак у цьому бунті був і той відчайдушний пошук Бога, про який Рамакрішна говорить як про необхідну умову зустрічі з Ним: «Бог може бути пізнаний. Можна бачити його, говорити з ним, як я говорю з вами. Але хто прагне до цього? Проливають сльози через дружину, дітей, майно. Але хто це робить через любов до бога? Тому, хто робить це щиро, він являється». Можливо, тому Рамакрішна ні на мить не припиняє вірити в Нарена як у свого майбутнього найкращого учня і спадкоємця, навіть коли всі дивляться на нього майже як на божевільного. Врешті-решт, сам Рамакрішна пережив подібний етап.

Закінчується все переломним моментом, після якого Нарендра вирішує стати мандрівним монахом, саддху, як його дід. Однак Рамакрішна просить його відкласти це рішення, поки він живий. Нарен погоджується, знаходить чергову тимчасову роботу, набуває здатності спілкуватися з Калі подібно до Рамакрішни, і врешті-решт стає його учнем.

Вівекананді вдалося досягти стану найвищого пізнання — самадхі. Однак коли він просить Рамакрішну зробити так, щоб він міг назавжди залишитись у цьому стані, той відмовляє — Вівекананда має невиконану місію і тому залишитись назавжди у самадхі було б егоїстично. Відтепер це для нього заборонено аж до смерті. Напевне, це перша і єдина жертва, якої його вчителю доводиться від нього вимагати.

Через кілька років після смерті Рамакрішни Вівекананда зважується-таки стати мандрівним монахом. Він подорожує сам, перетворившись на своєрідного медіума — він говорить з усіма на рівних — і з бідними, і з багатими, і бідність лякає його, він вимагає від багатих нагодувати бідних. У 1892 році він взнає про «Парламент релігій», який має зібратись у Чикаго і Вівекананді вперше спадає на думку звернутися по допомогу “до всього світу”. На початку 1893 року він говорить про це публічно і збирає гроші на поїздку.

11 вересня 1983 року Вівекананда виступає у парламенті релігій, представляючи індуїзм і вражає присутніх, говорячи про глибинну єдність усіх релігій, які ведуть до пізнання одного Бога. Американська преса пише про нього як про «найвизначнішу фігуру в Парламенті Релігій».

Після цього Вівекананда вирушає з лекціями по Америці, однак краще роздивившися американську культуру почав різко її критикувати, викликаючи подекуди скандали, неприязнь, наклепи та погрози. Врешті-решт навколо Вівекананди збирається перше коло західних учнів.

Він проповідує адвайту, звертаючись до всіх, незалежно від релігії і закликає до милосердя до своїх співвітчизників: «Я не метафізик, не філософ і не святий! Я бідний і люблю бідних. Хто співчуває в Індії двомстам мільйонам чоловіків та жінок, занурених у безодню невігластва та бідності? Хто покаже їм вихід звідти? Хто принесе їм світло?.. Нехай ці бідні стануть вашим богом!.. Лише того назву я Махатмою, чиє серце стікає кров’ю за бідних..».

 

У США Вівекананда пробув до квітня 1896 року (з перервою на мандрівку до Британії). Він виступає перед найрізноманітнішою аудиторією, у Гарварді йому навіть пропонують кафедру Східної філософії, а в Колумбії — кафедру санскриту.

Чутки про його успіх доходять і до Індії. Тому зустрічають його з тріумфом. Незважаючи на астму, він здійснює ще одну мандрівку Індією з півдня на північ, супроводжуваний захопленими натовпами. І знову він проповідує вчення Рамакрішни, закликаючи, в першу чергу, допомагати бідним і любити їх: «Найперший з усіх культів є культ Вірата — людей, що вас оточують… Ось усі наші боги: люди, живі люди! І перші боги, яким треба вклонитися, це наші співвітчизники!..».

Повернувшися після цієї мандрівки до учнів Рамакрішни, Вівекананда заборонив їм думати про власне звільнення, присвятивши себе іншим.

1 травня 1897 року він скликав усіх своїх учнів у Калькутті і заснував Міссію Рамакрішни, яка, крім проповіді ідей Рамакрішни, мала також займатись широким колом гуманітарних питань та прагнути до встановлення братства між прихильниками різних релігій.

Після заснування та налагодження діяльності цієї організації, Вівекананда знову вирушає на Захід, де проводить ще півтора року, після чого повертається до Індії вже назавжди.

Вівекананда помер 4 липня 1902 року у віці 39 років, виконавши власне пророцтво про те, що не доживе до сорока.

Медекспертиза показала, що смерть настала через розрив судини в мозку.

Його учні вважають його смерть “свідомою” — виконавши волю Рамакрішни, Вівекананда нарешті дозволив собі “заспокоїтись” – повернутись у стан самадхі, з якого більше не треба було виходити, і що розрив судини був спричинений брахмарандхрою — розкриттям містичного “колодязя” коронної чакри, що відбувається при досягненні махасамадхі.

Вівекананда — проповідник насамперед карма-йоги, практичної діяльності задля допомоги іншим, що у світлі популярних тоді серед хінду уявлень про недіяння виглядало досить незвичним. «Насамперед будьте мужніми і сильними! Юнаки, я поважаю навіть злого, якщо він мужній та сильний: бо його сила колись змусить його відмовитись від своєї злості і від усіх марнославних діянь. І вона приведе його до істини», – говорив Вівекананда після смерті Рамакрішни. Однак з часом ця войовничість перетворюється на своєрідну протилежність приказки “Диявол живе в деталях”: “Старіючи, я все більше і більше шукаю величі у малих речах. У високому становищі хто завгодно може бути великим. Навіть боягуз стане хоробрим, якщо він на виду: світ на нього дивиться! Все більше і більше істинна велич уявляється мені в образі хробачка, який робить свою справу мовчки і постійно, годину за годиною, хвилину за хвилиною”, – говорив найкращий учень Рамакрішни незадовго до смерті.

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.