Дієта радіусом у сто миль

5dec9c1806f2c5a491d83e68fdf4144baf5b6d8a Дієта радіусом у сто миль

Дикі й незрозумілі українцеві звичаї Заходу. Наприклад, модна в деяких краях “стомильна дієта”.

Суть її полягає в тому, щоб свідомо купувати і їсти лише продукти, які доставляються до твого столу з дистанції не більшої за 100 миль (160 км). Навіщо? Екосвідомі європейці й американці мають дуже раціональне й логічне пояснення, більше того – переконані, що скоро більшості населення планети доведеться харчуватися саме так.

Одного разу пара канадців задумалася, чому куплена на місцевому базарчику свіжа їжа смачніша, ніж салати й гамбургери, які їдуть до них за кількасот, а іноді й за тисячу кілометрів. Яке нераціональне використання ресурсів, що закінчуються, яке зайве навантаження на планету від всіх тих фур, які щодня возять полуницю з Каліфорнії в Колорадо!

Допитливі канадці, журналісти А. Сміт і Дж. МакКінон, вирішили обмежити своє споживання лише продуктами, вирощеними чи зловленими в радіусі 100 миль від їхнього міста проживання – Ванкувера. Ідея полягала в тому, щоб встановити, чи це взагалі можливо в сучасних умовах.

Експеримент вдався, хоча й був непростим. Автори написали кілька бестселерів на тему 100мильної дієти, з їхньої ініціативи народилося широкий суспільний рух за локальне споживання.

Виявилося, що в таких країнах, як США чи Канада, дотримуватися “локального” способу харчування майже неможливо – понад 95% їжі, яка продається в супермаркетах, немісцевого виробництва. Журналісти назбирали багато цікавої інформації на тему транспортування харчових продуктів. Вони, наприклад, порахували, що на доставку середньої американської їжі використовується в 17 разів більше пального (і в стільки ж разів, відповідно, збільшується забруднення вихлопами цього транспорту), порівняно з повністю “стомильною” їжею.

Одним з найдивніших відкриттів дослідників став шлях великих крабів, яких ловлять біля Ванкувера, заморожують, пакують в контейнери і відправляють кораблем у Китай. Там мʼясо виймають з панцирів, перепаковують в контейнери і відправляють кораблем назад в Північну Америку. Фінансово й економічно це виправдано, адже у Китаї дешевша робоча сила. Але з точки зору скінченності планетарних ресурсів і забруднення, цей шлях крабів – відверте марнотратство.

Людей, які відважуються на подібні експерименти чи й повністю змінюють харчування на  “стомильне”, в Америці називаються локаворами (locavores). Героями захоплюються, їхні блоги активно читають і обговорюють. Щодалі більше рух набуває популярності в Америці і Європі.

Локавори закликають заміняти дешеву і не завжди якісну імпортовану їжу вирощеною регіонально.

Аргументи за локальне харчування не нові. “Стомильники”, як і інші антиглобалізційні групи, протестують проти регіональної спеціалізації і перетворення споживачів на функціональні гвинтики Машини.

Ось кілька причин того, чому “стомильна” дієта – це добре, і чому варто втілювати в життя цей принцип харчування.

По-перше, транспортування, особливо віддалене, потребує заморожуваня або консервування продуктів.

Ви замислювалися, як транспортування їжі впливає на її якість та корисність для організму? Вочевидь, не дуже добре. Тільки-но зірвані з грядки чи плантації помідори й банани смачніші (і якщо вірити деяким вченим, то й поживніші), ніж зірвані зеленими і дозріваюючі по дорозі до супермаркета. Багатьом приємніше їсти свіжі продукти, а не збережені впродовж транспортування завдяки дії складних консервантів. Що не кажи, смак помідорів, які виросли наприкінці літа, і помідорів з магазину ранньою весною, коли на вулиці ще значні мінуси, – дуже відрізняється.

Друга перевага стомильного харчування – безпечніша їжа. За бажання, можна заїхати до місцевого фермера і подивитися, якими пестицидами-гербіцидами він користується, а потім погуглити, що це таке і наскільки воно шкідливе. Задавлений монополіями, американський дрібний фермер всіляко зацікавлений у тому, щоб продавати локально. Він не проти відкритості, і зазвичай не проти допустити допитливого споживача чи журналіста до свого техпроцесу.

Окрім того, фермерам в Америці виходить вигідніше вирощувати “органічну” продукцію – за умов, що вони мають достатній локальний збут. Логіка наступна: краще виростити менше продукції, але продати її трохи дорожче свідомим покупцям. Адже дрібні фермери часто не мають достатньо ресурсів, аби пройти складний бюрократизований процес сертифікації, необхідний, щоб їхні продукти потрапили в глобальну мережу супермаркетів.

У випадку ж супермаркета ми не знаємо, чим і коли кропили картоплю, а, відповідно — чи можна її їсти без шкоди для організму.

По-третє, менше транспортування означає менше забруднення навколишнього середовища. Така дієта зменшує навантаження на глобальну екосистему, зменшує викиди вуглецю в атмосферу.

Локальне транспортування їжі в довгостроковій перспективі може виявитися й дешевшим. Зараз прихильники стомильної дієти часто мають справу з самими виробниками, оминаючи зайву ланку спеціалізованого продавця і транспортування продуктів у місця пакування.

І останній аргумент: стомильне харчування підтримує місцеві економіки,

повертає свідомість до регінального постачання, до якого нам доведеться повернутися після закінчення казкового життя у світі нескінченних енергоресурсів.

Підтримка локальних виробників сільгосппродукції важлива з огляду на майбутнє закінчення нафти. Можливо, вже якраз пора будувати більш незалежні та стабільні локальні економіки.

Звиклому до бабусиних городів українцеві це, можливо, важко зрозуміти. Однак, у таких “розвинених” країнах, як США та Канада, глобалізація і монополізація ринку їжі кількома гігакомпаніями майже знищила дрібне фермерство і систему локального виробництва та постачання їжі, позбавивши, по суті, вибору постачальника їжі. Це, в свою чергу, призвело до опору. Свідомі покупці відмовляються від імпульсивного шопінгу, цікавляться тим, що споживають. Ідея локаворства не в тому, щоб не їсти фініків і мандаринів, якщо вони не ростуть у нашій місцевості. Ідея в тому, щоб при виборі між купівлею вирощеного близько або далеко, свідомо купувати вирощене ближче.

Є й інші переваги такої поведінки. Люди краще вивчають місцевість, у якій живуть. Вони отримують можливість здійснювати громадський контроль над фермерами. Якщо громадськість може наглядати за діями фермера, ймовірність того, що виробник використовуватиме заборонені пестициди або дитячу працю, значно знижується.

Таким чином, практика локаварства ще й посилює локальну ідентичність, повертає відчуття звʼязку з місцем, якого так бракує багатьом мешканцям глобалізованого світу.

Звісно ж, існують і противники локаворства. Вони захищають протилежну концепцію: глобалізація – це поступ. П.Десрошер і Х.Шімізу видали книгу “Дієта в 10000 миль”. Вони ведуть мову про те, що рух “100 миль” шкідливий для глобальної економіки — бо гальмує її розвиток. Також вони вбачають шкоду і для екології. Адже у США й Канаді, на кожну фермерську ярмарку треба їздити на власному авто. Масовий хаотичний рух багатьох маленьких машин може більше забруднювати повітря, ніж фури, які централізовано возять їжу найкоротшими маршрутами. Крім того, наполягаючи на підтримці локального, часто майже збиткового фермерства, локавори відтягують людей з високооплачуваних міських робіт.

Автори також кажуть, що цінність всебічного розвитку локальної спільноти – шкідливий міф. Врешті-решт, достатнього наукового обгрунтування тези, що локально вирощена їжа корисніша, ніж супермаркетна, поки що немає.

Утім, попри не завжди досконале теоретичне обгрунтування, рух “100 миль” місцями став настільки масовим, що намагається впливати на торгову й локальну політику. Під тиском активістів у 2006 році кілька великих мереж супермаркетів пообіцяли скоротити шляхи доставки продукції (так звані food miles) і приділяти більше уваги локальному постачанню. А в США рух намагається змусити військових та державні установи купувати дорожчу місцеву їжу.

Навіть для середнього українця, який їздить в село лише садити й копати картоплю і вже підсів на харчування джанк-фудом – сосисками, пивом, кока-колою, чіпсами, ідея здорового локального харчування зовсім не така шокуюча, як для американця. І хоча деякі наші самотні бабусі в глухих селах – справжнісінькі локаворки, ідеї свідомого споживацтва відомі лише серед нечисленної еко-стурбованої публіки. Розуміння необхідності взаємопідтримки, важливості економічно незалежних і самодостатніх місцевих громад для нас, на жаль, далеко в майбутньому…

Опубліковано: Інфопорн http://infoporn.org.ua/materials/articles/Dieta_radiusom_u_sto_mil/52811

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , . Bookmark the permalink.