Благо Розколу

Аналізуючи розкол в українському православї, зосереджуються, зазвичай, на негативних аспектах цьогоявища. Є, однак, і позитив, добре помітний при розгляді церковно-організаційної ситуації у “ринкових”термінах. Основними з них будуть “конкуренція” і “частка ринку релігійних послуг”.

Не вдаючись у розгляд “невидимих” складових і процесів Церкви, спробуймо побачити стосунки й розвиток українських церков з суто секулярної точки зору як стосунки корпорацій (а церкви у деякому зрізі — саме корпорації) та “споживачів” “продукту” цих корпорацій — “релігійних послуг”.

Ситуація конкуренції на українському “ринку релігійних послуг” кардинально відрізняється від ситуації з державною церквою-монополістом, наприклад, РПЦ. Конкуренція дає церквам можливості й потенції, які можуть принести цікаві й позитивні для всіх православних України результати. Наприклад, уберегти відпомилок — різні церкви можуть спробувати різні тактики, стратегії, політики і підходи до актуальних питань, які ставить перед ними соціум і порівнювати результати.

Так, кадрова політика у православних церквах дуже відрізняється — від продуманої і досить ефективної в УПЦ КП, до маловпорядкованої у МП і майже повної її відсутності в УАПЦ. Різниця кадрових політик вже показує помітні результати, які виявлятимуться все більше в довгостроковій перспективі.

Показові також експерименти з мовою — на “вибір постачальником послуг” УАПЦ і, особливо, УПЦ КП багатьма непринциповими у питаннях канонічності україномовними вірянами часто впливає використання цими церквами зрозумілої української порівняно з часто зовсім незрозумілою церковнослов’янською в УПЦ. І те, що УПЦ теж місцями вдається до таких мовних експериментів, свідчить, що суспільний запит на них є, і частина “менеджменту” добре це відчуває.

В умовах “вільного ринку релігійних послуг” конкуруючим організаціям доводиться “не розслаблятися” і“тримати марку”. Нездатність гнучко реагувати на зміни, внутрішні конфлікти, міжусобиці, невідповідну християнській етиці поведінку значно важче приховати і тому вона менше толерується як керівництвом, так і суспільством в цілому, ніж у випадку ситуації “монопольної єдиноістинності” і відсутності критики з боку конкурентів. Щоб не бути голослівним: порівнюючи з “монополістом”-РПЦ бачимо: православні церкви в Україні провадять виваженішу медіа-політику і здійснюють значно менше “нерозумних” кроків, ніж, наприклад, православна церква Греції чи, особливо, РПЦ, яка ще донедавна могла дозволяти собі ігнорувати критику і вести себе як втілення єдиної істини зусібіч оточеного ворогами і єретиками. Молитовні стояння і мітинги на підтримку Патріарха релігієзнавцям нагадують відвертий магізм, а раптом зправославнілі байкери з повітряними кульками “ХВ” виглядають навіть кумеднішими, ніж “вдовбані” рок-зірки на концертах проти наркотиків. Сьогодні дискурс речників панівної церкви РФ, типу о. Всеволода Чапліна, все більше схиляється в неадекват і показує, що РПЦ не чує критики, і, як наслідок, недостатньо швидко і гнучко реагує на виклики суспільства, швидкість змін у якому зростає з кожними роком.

Монополізм у релігійній сфері світоглядно тяжіє до спокуси консерватизмом, ультраконсерватизмом і застоєм, боязню змін у вищих управлінців. Історичний приклад з вибуховими наслідками: РПЦ за Миколи ІІ.

Ще одна цікава риса українського “ринку”: певна нерозбірливість споживачів “релігійних послуг” через недостатню пропозицію і “голод на ринку”. Особливо добре це помітно у порівнянні зі США, де “ринок” перенасичений пропозицією, і найменше “мені не подобається” часто спричиняє перехід “споживача” до “конкурента” (питання “рівня” чи “якості” такої віри ми не розглядаємо). У ситуації України з її традиціоналістською свідомістю вибір церкви сприймається не настільки легковажно, але принцип зміни постачальника за низької якості послуг діє і тут.

Важливе також питання “цінової політики церков”: в умовах монополії дуже важко противитися бажанням ієреїв встановлювати фіксовані ціни (іноді досить високі) на треби, як би це не протирічило офіційній політиці церкви. В умовах насиченого ринку зі здоровою конкуренцією завищення цін на товари чи послуги є самогубством, для церкви, яка претендує на морально-етичну чистоту, це ще згубніше — в ситуації, коли представники якоїсь з церков починають встановлювати ціни на “послуги” чи якісь інші побори, це швидко спричиняє реакцію в середовищі “споживачів” — незадоволення, з можливістю (за наявності локальної альтернативи) переходу до “дешевшого” конкурента. За умов нормальної церковної конкуренції такі факти швидко потрапляють в поле уваги громадськості, і тому менеджменту, хоча б для того щоб зберегти лице, доводиться з ними боротися.

Готовий до змін монополізований ринок подає монополістові, якщо той вже занадто зневажає потреби споживачів, сигнали щодо можливих змін, і якщо монополіст вчасно не реагуватиме зміною політики, рано чи пізно на ринку обов’язково з’явиться конкуренція. Спершу підпільна й “тіньова”, і, якщо монополіст не змінить політику, його позиції захоплюватимуть (у випадку “ринку релігійних послуг”) — байдужість, атеїзм та інославні.

Як українське, так і російське суспільства подають церквам сигнали, коли ті вчиняють інакше, ніж від них очікується. Соборний розум народу іноді помічає те, чого не помічають наймудріші з церковних керівників. У Росії сигнали значно жорсткіші й тривожніші для Церкви-монополіста, на кшталт цілком щирого вияву небайдужості молоді у вигляді акції “Пусі райот”. Меседж акції: або Церква є не тією Церквою Христовою, якою намагається себе показувати, або ж в Церкві щось дуже неправильно. Реакція Церкви-монополіста на витівку дівчат показала, що організаторки акції таки мають рацію — з церквою дійсно щось негаразд. Більш-менш аналогічна провокація FEMEN на дзвіниці Софії показала значно здоровішу реакцію УПЦ, і не лише не нанесла удару по авторитету церкви, а, скоріше, сприяла його зміцненню.

Ще знаки такого штибу — відверте застосування монополістом-РПЦ суто політичних і маркетинговихтехнологій у боротьбі з “агресивним лібералізмом” та підтримка відвертих обскурантів-антисектантів типу О. Дворкіна, який зараз керує державною релігієзнавчою експертизою РФ. За умов здорової конкуренції релігійних організацій “мисливці на відьом” не можуть сягати таких посад і мати великі повноваження та вплив (авторитет і медіа-присутність “сектоборців” в Україні в багато разів нижчі, ніж в РФ).

Ще одним позитивним чинником українського “розколу” є те, що конкуренція не дає впадати в застійдумці, як на буденному, так і на богословсько-теологічному рівні, стимулює розвиток суспільних ініціатив та постійного покращення “продукту”. Монопольне становище на ринку значно підвищує небезпеку втрати здатності чути вірян та розуміти їхні потреби.

Підтвердження — сьогоднішній стан тієї ж РПЦ: коли Церква з вісника правди про світ горній стає на шлях виродження в оруелівське “міністерство правди”, довіра споживачів падає, а менеджмент корпорації потрапляє в казуси, коли, як нещодавно у історії з годинником патріарха Кирила, медійники виявляються більш схильними вірити не духовному пастирю-патріарху, а своєму колезі-фотографові, за яким авторитет і чесність аж ніяк не “обер-пастирські”, а суто професійні.

Божа воля чи її відсутність на існування розколу нам невідома, але українські віряни, що потрапили в унікальну ситуацію вибору між трьома православними церквами (якщо рахувати УАПЦ з її внутрішніми “розколами” як одну Церкву) змушені або інерційно слідувати традиції, або приймати серйозне осмислене рішення. Людина і суспільство потрапляють в ситуацію вибору, коли потрібно бодай трішки подумати і головою, і серцем, а наявність “альтернатив” дозволяє нам краще зрозуміти, у що ми віримо. У “національність”, чи в “канонічність”, чи у традицію, і якщо так, то в яку, чи, може, ми віримо насправді у щось зовсім інше. Як сказав у недавньому інтерв’ю митрополит Володимир: “Людям треба дати серйозну відповідь — у що ми віруємо і як ми віруємо”.

Тій частині суспільства, яка ще обирає “постачальника православних послуг” і здатна думати на релігійні теми, доводиться непросто — кожен з постачальників має свої переваги, і найбільше не завжди значить найкраще…

Сьогодні УПЦ КП не вистачає лише послідовного втілення пронародної політики і якогось масового чуда, житія, чи іншої епіфанії, щоб здобути значно більшу легітимацію в суспільстві, ніж легітимація УПЦ МП російською мовою і малозрозумілою для багатьох вірян “канонічністю”. І якщо існування цієї церкви дійсно “санкціоноване” Божим Промислом, і в ній є справжні подвижники, такий вияв сакрального рано чи пізно з’явиться.

Складності вибору надає і альтернатива у вигляді УГКЦ з її європейськістю та інтелектуальною культурою, на фоні якої деякі вкрай фундаменталістські вияви православного середньовічного мракобісся виглядають просто варварськими.

Наявність у суспільстві трьох православних юрисдикцій, іще й “традиційних” у Західних областях римо- та греко-католиків та багатьох протестантських конфесій значно зменшує потенціал суспільства впасти унетолерантність і зневагу до інших (що через активну антисектанську пропаганду на кожнім кроці має місце в РФ, і в тривалій перспективі ні до чого хорошого не приведе ні РПЦ, ні російське суспільство в цілому).

Саме релігійна толерантність і здатність до діалогу та виходу за власні страхи й забобони назустріч Іншому, вироблення здатності чути Іншого, не закриватися від нього, а вчитися взаємоповазі і взаємодії для будівництва загального блага, і є головними чинниками розвитку і об’єднання релігійного соціуму.

Від здорової (не регульованої державою) конкуренції виграють у результаті споживачі. Це ж правило, на нашу думку, стосується й конкуренції Церков: ті, які найадекватішне відчують суспільні проблеми, знайдуть і зможуть втілити до них найкращі підходи, будуть у “виграші”.

Інформаційна ж політика наголосу на “розколі” і всілякого наголошування цього мему — скоріш за все хибний шлях: саме слово потенційно вказує на недосконалості і вину всіх задіяних у ситуації сторін. З “розколошукаючої” точки зору в розкольники, крім УПЦ КП, підпадають і УГКЦ (як розкольники давніші) і навіть римо-католики (розкол вже зовсім давній), і про саме християнство з певної точки зору можна говорити, що воно “відкололося” від іудаїзму.

Логіка ця може бути корисною політикам і державцям для “розділяння й владарювання”, але для самих Церков, якщо їхня ціль — справді об’єднання християн, а не роз’єднання для отримання цілком земних вигод, вона шкідлива.

Опубліковано: РВУ http://www.religion.in.ua/main/analitica/16899-blago-rozkolu.html в рамках інтернет-конференції «Православ’я в Україні після Харківського Собору єпископів (1992 р.): проблеми, здобутки, перспективи».

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , . Bookmark the permalink.