Адвайта і Рамакрішна

img 5538c9c472524 Адвайта і Рамакрішна

Рамакрішна, архів wikipedia.org

Згадуючи, що таке адвайта-веданта, щоб написати про Рамакрішну, я подумала, що Брахман –це щось схоже на океан із Соляріса Лема або на надскладну надамебу. Кожна істота – божество, людина, звір, демон – це її псевдоніжки, тимчасові вирости, які з часом зникають, тому світ нереальний, а атман тотожний Брахману і є його проявом. Уся сансара, однак – день Брахмана, тобто не сон, а швидше “божественна комедія”, ніби багаторука істота засунула по руці у кожну рукавичку-істоту і розігрує і війну, і мудрість, і любов, і пізнання, і тисячу тисяч розчарувань. І коли нам боляче і ми помираємо, цей мегаактор відчуває лише як рветься його рукавичка для лялькового театру, як уже мертва шкіра, з якої жива змія просто виповзає. І, наскільки я собі уявляю, сенс адвайти в тому, щоб відчути і усвідомити себе частиною цього Мегаактора, що можливо в особливому стані зосередження – Самадхі. Хоча, якби я могла насправді це все уявити, мене б уже, напевне, з вами не було. І жоден опис цього ніколи не відповідатиме дійсності, бо “слова забруднюють істину”, тобто не дають її розгледіти. Але ж треба її якось називати?

Рамакрішна (ім’я при народженні – Гедадхар, 1836 – 1886) навчився досягати таких станів зосередження завдяки тому, що став жерцем богині Калі.
Якщо вірити Ромену Роллану, служіння Калі було для нього спочатку лише роботою, причому роботою дуже непрестижною, тому що храм Калі, служіння в якому взяв на себе Гедадхар після смерті брата, побудувала жінка-шудра, представниця нижчої касти, що, напевне, сподівалася потрапити у вищу касту (в наступному житті, звісно).

Однак отримавши таку непрестижну роботу, Гедадхар скоро забув про марнославство, тому що, маючи вроджену схильність до споглядання, “збожеволів від любові до Матері-Калі”, втратив контроль над собою і почав дійсно нагадувати божевільного, благаючи її явитись йому. Останнє, що він описує перед першим досвідом присутності божества – суїцидальний імпульс: він схопив меча, щоб вбити себе через те, що Калі не з’являється йому – “І раптом… Кімната з усіма дверима і вікнами, храм – все зникло. Мені здалося, що більше нічого немає. Переді мною був океан духу, безкрайній, сліпучий. Куди б я не дивився, скільки сягало ока, я бачив як піднімаються хвилі цього океану. Вони люто налітали на мене, з жахливим шумом, ніби готувалися мене поглинути. В одну мить вони підступили, налетіли, захопили мене. Захоплений ними, я задихався”, — цитує опис Рамакрішною цього досвіду Ромен Роллан. Такий стан тривав два дні, Рамакрішна вважав його присутністю Калі, хоча описував як “океан духу”.

Після цього досвіду божественної присутності Рамакрішну сприймали як божевільного навіть індійці, звиклі до найрізноманітніших релігійних пошуків. Він надовго впадав в екстатичні стани, бачив богів у різних людях, “перетворювався” сам на індуїстських богів. Коли він приїжджає до матері, вона вирішує його одружити, щоб “повернути до реальності”. Однак його дружині лише 5 років¸ тому після весільних обрядів вона повертається до батьків, а Рамакрішна – до храму Калі, і наступного разу вони бачаться лише через 8 – 9 років. Після повернення до храму Рамакрішна ще 2 роки перебуває у стані “божественного безумства”, а потім нарешті зустрічає першого вчителя.

Це Бхайраві Брахмані (монахиня-брамін, яка так і не назвала своє ім’я). Вона розумілася на священних текстах Бхакті і пояснила Рамакрішні, що він власними силами без вчителя досяг одного з найвищих станів садхани, і навчила його іншим способам злиття з божеством через любов (бхакті). Також вона переконала авторитетних браманів, що сам Рамакрішна є фватарою, після чого його популярність зросла – паломники почали приходити, щоб подивитися на нього як на чудо.

Пройшовши всі шляхи Бхакті, Рамакрішна не особливо любив розмови про власну божественну природу, і врешті-решт пішов мандрувати з аскетом-адвайтистом Тотапурі, який запропонував навчити його Веданті. Найбільша складність для Рамакрішни полягала в тому, щоб відволіктися від прив’язаності до Калі, яка являлася йому як жива реальність. Однак коли йому це таки вдалося, він за один день досягнув результатів, до яких його вчитель прагнув 40 років – Нірвікальпасамадхі. Вражений аскет, який повинен був пробути на вибраному місці 3 дні, залишився на 11 місяців, щоб говорити з Рамакрішною. З цього моменту Рамакрішна визнає два способи бачення – Майя, що надає реальності світу, розділеному на окремі “я”, і Самадхі, коли наближення до Абсолюту змушує розвіяти ілюзію роздільності. Навіть святий, повертаючись із Самадхі до повсякденності, змушений повернутися у власне “окреме я” і, відповідно, у світ відносного. Однак досвід Самадхі дозволяє йому бачити у цьому світі прояви Абсолюту чи навіть у цілому – цей світ проявом Абсолюту.

Після від’їзду Тотапурі Рамакрішна ще понад півроку перебуває в екстатичному стані, прагнучи тотожності з Абсолютом. Цей радикальний експеримент він пережив завдяки племіннику, який силоміць годував його. Зі стану Нірвікальпасамадхі у світ відносного Рамакрішну врешті-решт повернула дизентерія.

Повернувшись із Нірвікальпасамадхі, Рамакрішна усвідомив, що всі релігії ведуть різними шляхами до того самого бога. І захотів пройти всіма цими шляхами. Тому на деякий час він зрікається індуїзму і “приймає іслам” – повторює ім’я Аллаха, змінює одяг і навіть готовий їсти м’ясо священної тварини – корови і врешті-решт загадковим чином через іслам повертається до споглядання “Брахмана без атрибутів”.

Аналогічний досвід Рамакрішна переживає, пізнаючи християнство. Він вірить у божественність Ісуса Христа, вважаючи його втіленням Брахмана, так само як, наприклад, Крішну. Були у нього і “християнські” видіння Мадонни та Христа.

Вважаючи, що всі релігії – дороги до одного бога, Рамакрішна знімає суперечності між ними, “розширюючи” Адвайту, яка тепер ніби поглинає всі світові релігії, чи, принаймні, потенційно містить їх у собі як можливі прояви неподільного Абсолюту за межами форм, водночас визнаючи недосконалість будь-якого опису релігійного досвіду і таким чином “урівнюючи в правах” різні релігії, які є по суті Майєю, ілюзією, що веде і не веде до Брахмана водночас.

Врешті-решт він починає проповідувати, що кожна людина є проявом Абсолюту і тому потрібно не говорити про спів-страждання до неї, а служити їй. Незадовго до смерті Рамакрішна сказав своїм учням: “Моє завдання повчання майже завершене. Я не можу більше вчити. Все є Рама, і я кажу собі: – “Кого ж я буду вчити?””.

Він помер 15 серпня 1886 року від раку горла.

Рамакрішну називають реформатором індуїзму, хоча його ідеї не нові, швидше він використовував доступну інформацію як дороговказ для власного релігійного досвіду, не надто переймаючись вірністю якійсь одній релігійній системі чи навіть межами традиційного індуїзму. Він не мав освіти, однак мав вплив на індійську інтелігенцію і є автором багатьох дотепних притч, записаних його учнями, сюжети яких часто є традиційними для індійської культури.

Більшим реформатором був, напевне, його учень Вівекананда, що продовжив пропагувати ідею “Джива є Шива” (всі живі істоти мають божественну природу), з якої він робив висновок про необхідність служіння бідним людям, бо в них так само присутній Бог, як і в інших. Вівекананда заснував Місію Рамакрішни – об’єднання монахів та мирян, що має на меті втілювати принципи карма-йоги, яке, зокрема, створило низку освітніх установ в Індії, має власні лікарні та мобільні диспансери і займається іншою гуманітарною діяльністю. Вівекананда  на Всесвітньому парламенті релігій у Чикаго у 1893 році представив індуїзм, заснував центри вивчення Веданти у Нью-Йорку та Лондоні, читав лекції на Заході. В історії індуїзму постать несподівана, цікава і варта окремої розмови.

If you found an error, highlight it and press Shift + E or Alt to inform us.


Tagged , , , , , . Bookmark the permalink.
  • Агеєв

    цікаво в контесті пізнішого вчення Алістера Кроулі, який закликав приміряти і практикувати різні релігійні і містичні шляхи, вмикаючи Віру і повністю занурюючися у кожен, щоб пропустивши кілька через себе пізнати Суть…

  • Olenka Ageyeva

    це ж треба, як людину “перло” :)